Настя сиділа за письмовим столом у своїй кімнаті і тримала в руках олівець. На білому аркуші паперу поступово з’являлися обриси великого двоповерхового будинку з високим парканом. Це був не просто малюнок з її уяви, а детальна копія того місця, про яке вони колись часто розмовляли всією сім’єю. Тато завжди казав, що їхня двокімнатна квартира надто мала для трьох людей, і їм обов’язково потрібен власний дім за містом з великим подвір’ям, якщо Настя хоче ще сестричку. Мама тоді усміхалася, погоджувалася з кожним його словом і розплановувала, де саме висадить квіти вздовж доріжки. Настя пам’ятала ті вечори дуже детально, адже тоді в квартирі лунав сміх, а батьки часто обймали одне одного. Але тепер ці розмови припинилися, а мрії про власний будинок залишилися лише на альбомному аркуші.
Минуло вже кілька місяців відтоді, як тато зібрав свої речі й залишив родину. Настя досі пам’ятала той ранок, коли батько мовчки складав сорочки у велику чорну валізу, а мати сиділа на табуретці на кухні, закривши обличчя долонями.
З того часу їхнє життя суттєво змінилося. Наталя залишилася сам на сам із фінансовими труднощами та щоденними побутовими клопотами. Вона працювала в невеличкому магазинчику біля дому, покупців було мало, і заробітки залишалися мізерними. Щодня вона поверталася додому виснаженою, і будь-яка дрібниця могла викликати в неї роздратування та розпач.
Наталя часто повторювала, що Настя дуже схожа на батька — і зовнішністю, і звичками, і навіть ходою. Кожне таке зауваження викликало в дівчинки глибокий сум та бажання бодай чимось зарадити матері, повернути в дім спокій та побачити бодай одну щиру усмішку на її обличчі.
Перед вечерею Наталя зайшла до кімнати доньки, щоб забрати випрану білизну з сушарки. Вона подивилася на робочий стіл Насті, де лежали розкидані кольорові олівці, стружка та альбомні аркуші.
— Ти знову займаєшся нісенітницями? — запитала Наталя, складаючи рушники на краєчку ліжка. — Краще б математику повторила чи в кімнаті прибрала. Нам треба думати, як жити далі, а ти тільки час марнуєш на свої малюнки.
— Я вже зробила всі домашні завдання на завтра, мамо, — тихо відповіла Настя, не підводчи очей від аркуша.
— Завдання вона зробила, — зітхнула Наталя, зупиняючись біля дверей. — Батько твій теж завжди казав, що він усе зробив, а потім зібрався й пішов. Тепер я повинна сама думати, чим платити за комунальні послуги наступного місяця. Твоє взуття вже замале, а в мене немає жодної вільної копійки, щоб купити тобі нове. Ти взагалі розумієш, як мені важко щодня розраховувати кожну гривню?
— Я розумію, мамо, — мовила Настя і міцніше стиснула олівець у пальцях.
— Нічого ти не розумієш, — відповіла мати. — Тобі аби тільки малювати свої картинки.
Настя подивилася на свій малюнок і повільно закрила альбом. Дівчинці дуже хотілося допомогти матері, знайти спосіб дістати трохи грошей, щоб мама перестала хвилюватися про покупки, борги та комунальні рахунки.
Наступного дня в школі Настя сиділа за останньою партою біля вікна. Під час перерв дівчинка зазвичай не гралася з іншими дітьми на коридорі, а малювала в своєму блокноті. У неї справді добре виходило відтворювати обличчя людей, надаючи їм кумедних або виразних рис. Вона малювала однокласників, учителів та вигаданих персонажів. Це був її єдиний спосіб відволіктися від постійних сумних думок про ситуацію вдома.
Після третього уроку до її парти підійшов однокласник Артем. Він був непосидючим хлопчиком, який постійно шукав приводів для розваг та жартів.
— Покажи, що ти там знову намалювала, — сказав Артем, спираючись руками на край парти та розглядаючи сторінки.
Настя вагалася, але все ж перегорнула сторінку альбому. Там був зображений сам Артем у вигляді супергероя у великому плащі та з кумедним шоломом на голові. Малюнок був зроблений з гумором, але дуже точно передавав зачіску та вираз обличчя хлопчика.
— Оце так! — сказав Артем і засміявся на весь клас. — Це ж я! Слухай, це реально круто вийшло. А можеш намалювати мені ще один малюнок? Тільки щоб я був на великому швидкому мотоциклі?
— Можу, — відповіла Настя. — Але мені потрібен час, щоб розфарбувати його кольоровими олівцями.
— Я можу тобі за це заплатити, — раптом мовив Артем. — Мені батьки дали гроші на обід і на кишенькові витрати. Якщо ти намалюєш гарну карикатуру, я віддам тобі п’ятдесят гривень. Або навіть більше, якщо зробиш кольорами.
Почувши слова про гроші, Настя затамувала подих. У її голові одразу виникла думка: якщо вона зможе заробляти власні гроші малюванням, то віддасть їх матері. Тоді мама побачить, що Настя не просто марнує час, а дійсно допомагає сім’ї. Можливо, тоді мати стане добрішою і перестане докоряти їй батьковим від’їздом.
— Добре, — сказала Настя, відчуваючи, як прискорилося її серцебиття від надії. — Я намалюю тобі карикатуру кольоровими олівцями до завтрашнього дня.
— Домовилися, — сказав Артем і побіг до інших хлопців у коридорі.
Протягом решти уроків Настя думала лише про майбутній малюнок.
Після уроків Настя одразу побігла додому, швидко виконала домашнє завдання з мови та математики, після чого розклала на столі кольорові олівці та найкращий альбомний аркуш. Малюнок вийшов дуже яскравим і деталізованим.
Настя дивилася на свою роботу з почуттям гордості та задоволення. Вона уявляла, як принесе ці гроші додому, і як мама нарешті похвалить її за старанність та допомогу.
Наступного ранку Настя прийшла до школи раніше, ніж звичайно. Вона сиділа за партою і чекала на прихід Артема. Коли хлопчик зайшов до класу і поклав портфель, вона одразу дістала з папки готовий аркуш.
— Ось, подивись, я закінчила малюнок, — мовила Настя, подаючи йому аркуш.
Артем узяв аркуш і детально розглянув зображення. Його очі широко відкрилися від подиву, а на обличчі з’явилася широка усмішка.
— Оце так робота! — мовив він голосно. — Це просто чудово! Мені дуже подобається!
До їхньої парти підійшли інші однокласники, зацікавлені розмовою. Олексій, який сидів попереду, теж подивився на малюнок.
— Нічого собі, Насте, ти реально гарно малюєш, — сказав Олексій. — Намалюй мені теж щось таке! Я теж можу дати грошей з тих, що мені дають батьки на кишенькові витрати.
Артем дістав зі своєї кишені купюру номіналом у сто гривень і простягнув її Насті.
— Тримай, — сказав він. — Тут сто гривень. Це за малюнок. Мені батьки дали на цей тиждень, але цей малюнок коштує цих грошей.
Настя обережно взяла купюру. У неї з’явилися власні гроші, які вона заробила своєю працею, і вона могла віддати їх матері.
— Якщо хочеш, я завтра намалюю для тебе, — мовила Настя до Олексія, відчуваючи, як усередині зростає надія на краще.
— Згода! — відповів Олексій. — Намалюй мене як футболіста з кубком. Я тобі теж дам гроші.
Усі наступні уроки Настя почувалася значно впевненіше. Вона вже не зважала на зауваження щодо своєї мовчазності. У її голові визрівав чіткий план: вона малюватиме для однокласників щодня, збиратиме гроші і купуватиме продукты або просто віддаватиме матері.
Після закінчення уроків Настя не пішла одразу додому. Вона зайшла до магазинчику біля будинку.
Коли Настя відчинила двері квартири, мати вже була вдома. Наталя сиділа у вітальні за столом і переглядала квитанції за комунальні послуги, розкладаючи їх за датами і час від часу важко зітхаючи від втоми.
— Мамо, я повернулася, — мовила Настя з порога, роззуваючись у передпокої.
— Добре, — не повертаючи голови, відповіла Наталя. — Мий руки. На вечерю в нас тільки залишки вчорашнього супу. Грошей на продукти зараз немає, тож доведеться купувати тільки найнеобхідніше.
Настя зайшла до вітальні, тримаючи в руках пакетик із покупками, і поклала його на край столу біля квитанцій.
— Я купила хліб, яблука та печиво, — мовила дівчинка, дивлячись на матір з очікуванням.
Наталя здивовано підвела очі від паперів і подивилася на пакет, а потім на доньку.
— Звідки це в тебе? — суворо запитала вона. — Де ти взяла гроші? Ти що, витягла з мого гаманця решту, яку я залишила на тумбочці?
— Ні, мамо, я не брала твоїх грошей! — швидко заперечила Настя, – Я самі їх заробила.
— Заробила? — Наталя зсунула брови і піднялася зі стільця. — Ти мене дурити зібралася?
— Я намалювала малюнок для Артема з мого класу, — пояснила Настя. — Ось, тут ще залишилася решта, — дівчинка дістала з кишені решту грошей і простягнула їх матері.
Наталя подивилася на гроші на долоні доньки, але її вираз обличчя не став добрішим. Навпаки, на чолі з’явилися глибокі зморшки, а голос став ще суворішим.
— Ти торгуєш папірцями у школі? — мовила Наталя. — Ти розумієш, як це виглядає з боку? Людям здасться, що я взагалі не годую власну дитину, якщо ти ходиш і береш гроші в однокласників!
— Я не просила просто так, — тихо мовила Настя, відчуваючи, як сльози підступають до очей, але стримуючи їх. — Він сам запропонував. Я просто хотіла допомогти тобі, щоб ти не сумувала…
— Мені не потрібна така допомога! — мовила Наталя. — Ти робиш з мене посміховисько! Замість того, щоб вчитися, ти береш гроші у однокласників.
Не встигла Наталя договорити, як у передпокої пролунав різкий і тривалий дзвінок у двері. Наталя здригнулася, подивувавшись, хто міг прийти о такій годині, і швидким кроком попрямувала до дверей. Настя пішла за нею, зупинившись у коридорі біля стіни.
Наталя відчинила двері. На порозі стояла Тетяна, мати Артема. Обличчя Тетяни було червоним від обурення, вона тримала в руках той самий малюнок із зображенням Артема.
— Доброго дня, Наталю, — гучно мовила Тетяна, навіть не привітавшись належним чином. — Ми можемо поговорити прямо зараз?
— Доброго дня, Тетяно, — спантеличено відповіла Наталя. — Що сталося?
— А сталося те, що твоя донька займається у школі якимось здирництвом! — Тетяна підняла аркуш паперу перед очима Наталі. — Подивися на це! Мій Артем прийшов додому без грошей на обід, зате з оцим папірцем! Виявляється, твоя Настя продала йому цей малюнок за сто гривень! Це що взагалі таке відбувається?
Наталя на мить заніміла, відчуваючи величезний сором перед сусідкою. Вона подивилася на Настю, яка стиснула кулаки і притулилася до стіни передпокою.
— Тетяно, заспокойся, будь ласка, — тихо мовила Наталя, намагаючись згладити конфлікт. — Я тільки-но дізналася про це від Насті…
— Як я можу заспокоїтися? — продовжувала Тетяна, підвищуючи голос. — Ми даємо дитині гроші на їжу, а вона віддає їх вашій доньці за якісь картинки!
— Настя не мала права брати ці гроші. Я зараз усе поверну до копійки.
— Ось ваші сто гривень, — сказала Наталя. — Забирайте свої гроші. Настя більше ніколи не малюватиме для вашого Артема.
Тетяна забрала купюру, подивилася на малюнок, який тримала в іншій руці, і просто зім’яла його в кулаці.
— Сподіваюся, ви проведете з нею серйозну розмову, — мовила Тетяна вже спокійніше, але все ще суворо. — Бо це просто неприпустимо у школі.
Тетяна повернулася і пішла геть по сходах. Наталя із силою зачинила двері квартири, від чого по коридору пройшла луна.
У передпокої запанувала важка тиша. Наталя повернулася до Насті. Її щоки палали.
— Ти чула, що вона сказала? Ти чула, як вона зі мною розмовляла? Через тебе! Через твої малюнки мене змішали з брудом на порозі власного дому!
— Мамо, я просто хотіла допомоги… — спробувала мовити Настя.
— Що ти хотіла? Тобі мало того, що батько нас кинув, так ти ще й вирішила зробити нас об’єктом для пліток усієї школи? Тепер усі батьки будуть казати, що ми жебракуємо!
— Я хотіла купити тобі продукти… Я хотіла, щоб ти не сумувала щовечора… — прошепотіла Настя, опустивши голову нижче.
— Мені не потрібні продукти, куплені таким чином! — відрізала Наталя. — Ти така ж, як твій батько. Той думав тільки про власні потреби, і ти робиш усе, щоб мені було важче. Йди до себе в кімнату і не виходь звідти.
Наталя розвернулася й пішла до кухні, гучно зачинивши за собою двері. Настя повільно попленталася до своєї кімнати і зачинила двері.
Вона підійшла до вікна і притулилася чолом до шибки.
Дівчинка провела пальцем по склу, залишаючи на ньому смугу, і продовжувала нерухомо дивитися на тьмяні вуличні ліхтарі, які щойно спалахнули в темряві.
