Дочка у мене завжди була роботяща, я з дитинства привчила її до труда. І дуже добра вона у мене. Але до ладу не встигла я пояснити, що не можна давати користуватися своєю добротою до нескінченності. Навіть ті, кого любиш, не заслуговують на те, щоб працювати для них до останнього. А ось донька скоро точно серйозно занедужає з таким чоловіком, ні, справжнім паном.
Нездужає зять постійно, тому і грошей на роботі мало платять, і кар’єри ніякої зробити не може, та й тих грошей додому особливо не приносить. Зате обслуговувати його під час недуг всіляких потрібно добре. Ледве ляже на ліжко, він готовий вже нотаріуса викликати, щоб писати заповіт. І треба тим часом бігани навколо нього, шкодувати. А якщо сама моя дочка занедужає, то їй навіть прилягти не доводиться. То йому їжу треба розігріти, то ванну перемити. Пан – не менше.
Не можу зрозуміти, чому дочка дозволяє так до себе ставитися. Кажуть, що діти роблять так, як поводяться їхні батьки. Але в нашій сім’ї ніхто не поводився так по-панськи. Батько наш сам за собою прибирав, а коли я була не здорова, доглядав мене, готував, давав відіспатися. А донька за два роки шлюбу постаріла на десять років.
Жалкую, що не наполягла на своєму ще тоді, коли дочка познайомила мене зі своїм майбутнім чоловіком. Дуже мені майбутній зять не сподобався. Інтуїтивно якось. Хоч він і намагався здатися дбайливим, але видно було, що виховувала його, єдиного сина, мама на всьому готовому, всі порошинки здувала з нього. З таких добрих чоловіків не виходить.
Мама Іллі зателефонувала мені вперше через тиждень після їхнього весілля. Особливо навіть не привіталася, одразу почала вичитувати за те, що я погано навчила дочку готувати та господарювати. Моя Катя, на її думку, дбає лише про себе, а про чоловіка постійно забуває. І якби не вона, мама Іллюші, то зовсім закинула б її сина.
Тільки я почула ці слова, зрозуміла, що доньку треба рятувати. Якщо мама Іллі навіть мені зателефонувала, що вона встигла наговорити Каті. Я записала номер мами Іллі, тепер не беру, коли вона дзвонить. А доньку після того випадку щоразу вмовляю почати ставити на місце її чоловіка та його маму. Але не виходить. Адже він через місяць після весілля занедужав. І так щомісяця. Як його ще з роботи не вигнали, не розумію.
Якось зателефонувала мені донька, попросила принести мед та трав’яний збір, бо Ілля занедужав, а меду в хаті немає. Я пообіцяла ввечері приїхати та привезти все необхідне.
Приїхала після роботи, а Катя плаче. Я думала, щось серйозне трапилося. А вона голосить:
— Йому так не добре, бідолашечка.
Я за освітою лікар, хоч і не працюю за фахом, але все ж працюю у медичній сфері. І повірте, я в цьому розуміюсь.
Побачила я таку картину. Лежить на дивані Ілля. Обличчя скорботне, дивиться в стелю, охає. Залишилося тільки свічку дати і послати за священиком. Термометр показав норму, тонометр теж був у нормі. Пожартувала, що треба б швидку викликати, але дочка так зблідла, що я вибачилася за свій невдалий жарт.
Коротше, переконалася я на власні очі, що артист цей Ілля той ще. Просто на роботу не схотілося, ось і почав вигадувати перед дружиною. А Катя з роботи відпросилася, прибігла, почала готувати чай, бульйон.
Мене Катя не стала слухати. Сказала, що я ж не справжній спеціаліст. А її Іллі справді дуже не добре. Тоді я вийшла із себе і порадила їй викликати того спеціаліста і переконатись, що має артиста в домі.
Минув тиждень. Я давно дочок голос не чула, вирішила їй зателефонувати. А вона відповідає мені зовсім хрипким голосом. Тож вирішила поїхати до неї після роботи. Вона сказала, що її чоловік удома, тому я дуже здивувалася, коли побачила її на ногах. Не Ілля, а вона відчинила мені двері.
Дивлюсь, а моя дитина ледь рухається. До неї, а вона пашить вся. Але у ліжко не йде, бо треба чоловіку вечерю доготувати і звіти зробити, та й Іллі нездоровиться, то вона йому чаї носить.
Ох, тут я вже не витримала. Вклала її в ліжко, а коли вона заснула добряче з зятем своїм побалакала. Усе. Усе що на думці було, все висловила.
Три дні я доньку вдома виходжувала. Вона не хотіла і думати про те, щоб їхати у стаціонар. Зять того ж вечора до мами пішов, бо йому “зле” а я за ним дивитись не погодилась. Зрештою, донька таки одужала і як тільки трохи сил з’явилось, попросила мене поїхати додому, адже їй потрібно чоловіка забрати і доглядати, бо йому не здоровиться.
Через три години після того, як я повернулась додому, моя доня попросила мене більше ніколи не втручатись у її сім’ю і краще буде, якщо я узагалі до них не приїздитиму.
От як? Як у мене могла вирости така дитина? Як урятувати її, людоньки?
Головна картинка – pexels.
