Марта саме знімала з плити каструлю з борщем, коли у дверях клацнув замок.

– Що це так рано? – обернулась вона до чоловіка.

Андрій скинув піджак просто на спинку стільця.

– Зустріч закінчилась швидше, ніж думав. Вирішив не повертатись в офіс, – він втомлено усміхнувся. – Не рада?

– Рада. Просто вечеря ще хвилин п’ятнадцять, – вона витерла руки об фартух.

Дзвінок у двері пролунав саме тоді, коли вона діставала тарілки.

– Хтось прийде? – спитав Андрій.

– Ні. Відкрий.

За хвилину з передпокою долинув галасливий сміх. Марта вийшла й побачила Романа – найкращого друга чоловіка ще з університету – з дружиною Юлією. Поруч стояв Дмитро, з яким вони не бачились років зо два, а біля дверей – незнайома дівчина з букетом тюльпанів у руках.

– Марто, красуне! – Роман потягнувся обійняти її, і вона одразу відчула специфічний запах.

– Ти вже встиг випити по дорозі? – вона примружилась.

– Трішки, для настрою. Зустрів Дмитра просто на вулиці, уяви собі! Сто років не бачились. І дівчину його прихопили – знайомтесь, Софія.

– Дуже приємно, – тихо сказала дівчина. – Вибачте, що без попередження…

– Це не до вас питання, – Марта кинула докірливий погляд на Романа. – А раптом нас удома не було б?

– Але ж вдома, – він розвів руками. – І ми не з порожніми руками прийшли, – підняв пакет із продуктами. – До речі, ти чудово виглядаєш. Андрію завжди щастило з жінками.

– Дівчата на кухню, хлопці – у вітальню, – скомандував він, не чекаючи відповіді.

На кухні, поки різали салати, Юлія мовчки допомагала, уникаючи погляду Марти. Марта знала: Андрій із Юлією колись зустрічались, ще до неї. Він сам їй про це розповів чесно, нічого не приховуючи.

– Не переживай, це було зовсім інше життя, – колись сказав він їй. – Юлія тоді дуже подобалась Роману, вони одразу зійшлися, щойно ми з нею розійшлись.

– Ви з Дмитром давно разом? – спитала вона тепер у Софії, щоб розрядити мовчання.

– Два місяці, – усміхнулась та. – Я бігла на автобус після роботи, а він просто виринув мені назустріч. Зіткнулись, з сумки все повилітало, зошити – я вчителька молодших класів – просто в калюжу. А в нього окуляри злетіли, я їх ще й розтоптала випадково. Довелось вести його в оптику, він без окулярів як сліпе кошеня, – засміялась вона. – Дуже добра людина виявилась.

– Романтично, – щиро посміхнулась Марта. І, повернувшись до Юлії: – Синочка до бабусі відвезли?

– Так. Вона з нього мотузки в’є, – Юлія спробувала усміхнутись. – А у вас із Андрієм як? Дітей ще не плануєте?

Обличчя Марти на мить потьмяніло.

– Поки ніяк не виходить. Все, стіл готовий, кличте чоловіків.

За столом довго говорили ні про що, згадували студентські роки. Роман раз у раз виходив на балкон, а Дмитро й Андрій виходили з ним за компанію.

– Дівчата, не скучили без нас? – Роман плюхнувся на стілець. – А давайте зіграємо у щось, як у старі часи?

– Може, в асоціації? – запропонувала Марта.

– Нудно. Давайте краще “Я ніколи не…”, — заявив Андрій.

– Хочеш секрети друзів вивідати? – прищулилась на нього дружина.

Зрештою погодились на іншу гру – “правда чи брехня”: називаєш три факти, два правдиві, один вигаданий, інші вгадують. Хто помиляється – знімає прикрасу чи аксесуар і віддає ведучому.

Спершу все йшло весело. Полетіли жарти, перейшли на годинники, телефони, врешті й светри. Настрій піднімався, питання ставали дедалі відвертішими.

Марта помітила, як напружилась Юлія, коли черга водити дійшла до Романа.

– Ну тримайтесь, – потер він руки. – Перше: я заробив перші гроші в п’ятому класі. Друге: у мене є автограф відомого співака. Третє… – він на секунду затримав погляд на дружині. – Я не батько власного сина.

За столом стало тихо.

– Жартує, звісно, – невпевнено засміявся Дмитро. – Останнє – точно брехня.

– А ось і ні, – Роман не відводив очей від Юлії.

Юлія зблідла, встала мовчки й пішла на кухню, тихо зачинивши за собою двері – але цього мовчання було достатньо, щоб усі зрозуміли: жарту тут не було.

– Романе, це вже занадто, – Андрій дивився на друга з докором.

– Хочеш сказати, ти не знав? – раптом кинув Роман, і в голосі його забриніла злість.

– Про що ти? – Андрій випростався.

– Може, досить уже, – тихо попросила Софія. – Пропоную закінчити гру.

– Ні вже. Андрію, це правда? – Марта дивилась на чоловіка так пильно, наче вперше його бачила.

Тиша тривала, здавалось, вічність.

– Я дізнався зовсім недавно, – нарешті видихнув Андрій. – Юля може підтвердити.

З кухні не долинало жодного звуку. Марта мовчки встала й пішла туди. За кілька хвилин повернулась разом із Юлією, у якої тремтіли губи.

– Ти ж знав, що я була при надії, коли ми розлучались, – тихо сказала Юлія, дивлячись на Андрія. – Просто тобі зручніше було думати, що дитина не твоя. Так, Марто, він пішов від мене, коли зустрів тебе. А я… я боялась материного гніву й нічого йому не сказала. Обманула всіх, аби Роман одружився зі мною, гадаючи, що це його дитина.

Голос її зривався. Роман сидів білий як стіна.

– Досить, – прошепотіла Софія, але її вже ніхто не чув.

Марта мовчки підвелась і вийшла в передпокій.

– Марто! – Андрій кинувся за нею, зачепивши стілець, що з гуркотом впав.

У дворі він наздогнав її.

– Я справді нічого не знав, – говорив він швидко, намагаючись зазирнути їй в очі. = Це було до тебе. Я думав, вона вирішила це питання..

– Це нічого не міняє, – Марта висмикнула руку. – Ти брехав мені роками. Ось чому ти не хотів дітей одразу – ти боявся повторення. А я вірила, що справа просто в квартирі, в грошах… Може, ти й досі її любиш? Не йди за мною.

Вона побігла геть, а Андрій довго стояв, дивлячись їй услід.

Тієї ночі Роман і Андрій посварились так, що більше ніколи не подавали одне одному руки. Юлія забрала сина й поїхала до батьків; за нею згодом поїхав і Роман – просити пробачення. Дмитро одружився із Софією за рік.

А Андрій з Мартою намагались зберегти шлюб, але довіра вже не повернулась. За два роки вони розлучились.

Пропонуючи гру у “правду”, подумай спершу: чи готовий ти дізнатись правду, яка може за одну мить зламати не тільки твоє життя.