– На м’ясо приїхала? То дарма, бо ще кури несуться.

Коли я була мала, то тільки мріяла, що поїду з дому і більше не чутиму цього всього. Коли ж стала більша, то намагалася примирити маму і її сестру, далі маму і бабусю, далі маму і тітку Віру. Але то був сізіфів труд, бо вони вперто знали своє. Тому, я вирішила додому й не приїжджати аби менше це все вислуховувати.

Але як би я не старалася бути самостійною та дорослою, коли великі свята та городні роботи, то ти маєш бути, навіть, як потоп чи кінець світу.

І отак я сама пленталася в ту задушливу атмосферу, далі вже з чоловіком та дітьми.

Тільки тітка Віра приїздила, як мама одразу починала:

– На м’ясо приїхала? То дарма, бо ще кури несуться.

– Треба мені твого м’яса, в мене зарплата хороша.

– Звичайно, ти у нас учена, два інститути закінчила.

– Звичайно, не те, що ти цілий вік з села не виїжджаєш.

– Зате я маю для кого тут жити, в мене діти і онуки, а ти така мудра родини не маєш.

І це все неслося далі. Я вже окремо з ними говорила, пояснювала, що треба всі старі образи забути і почати заново, але де там.

– Я все життя важко працюю, а не маю того, що вона має, а вона ж і не помогла мені ні разу. Головне по пів чвертки брати, то вона одразу тут-як-тут, – говорила мама.

– Мати твоя у мене кавалера в юності відбила і потім покинула, а він вже до мене не вернувся. То через неї я родини не маю, – казала тітка Віра.

Далі долучалася бабуся, що ми всі її забули. А дідусь на схилі років геть здитинів.

– Та би хоч прийшли та провідали. Як сама не прийду, то й нікого не буде, а хати моєї всі захочуть!

А ще забула додати думку мого чоловіка:

– Навіщо ми до них їздимо аби ти потім пів дня лежала з рушником на голові? Хай собі мастять голову.

– Як? Але ж то родина!

– Тьху!, – махав рукою чоловік.

Але далі сталося лихо – в тітки Віри знайшли ту хворобу. Я думала, що всі ми сядемо і обговоримо, де знайти гроші, але всі так старанно оминали тему, наче нічого й не сталося.

– Мамо, треба ж грошима скинутися.

– Чого це я маю скидатися? Вона багачка і хай сама себе витягує.

– Але як вона продасть хату, то де буде жити?

– А мені яке діло? Якби це мене стосувалося, то вона б і пальцем не ворухнула.

І так я ні з чим поїхала додому. Ми теж багато не мали, бо на дві зарплати живемо і діти, так що вирішили, що максимум, то двадцять тисяч.

І ось через кілька днів я телефоную тітці Вірі, що можемо тільки це дати. Як вона каже:

– Не переживай, гроші є, мати твоя батьків до себе взяла, а хату їхню продала і мені дала гроші.

Мені аж на серці легше стало. Нарешті помирилися!

Я тоді їду до мами аби побачити на власні очі те чудо. А вона знову, як нічого не було.

– А що мала робити? Треба її рятувати, бо крім тих двох інститутів нічого й не знає. Хоч би подякувала, але де. Це ж не їй з батьками жити, а ти бабусю знаєш, вже взялася до моїх страв, що не так посолено і зварено. Дідусь каже, що я йому спеціально суп гарячий даю аби він собі язика попік. Весело тут мені, доню, і без тебе. Ти їдь додому, бо лиш те й робиш, що все на гора витягуєш та ускладнюєш, наче Віра молода.

Я тільки рот ледве закрила, така була здивована. Нічого я в цій родині не розумію і правий мій чоловік – не треба нічого брати до серця, бо їм подобається так жити. Чи ви іншої думки і є таки шанс їх примирити?

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page