На мене одразу усі погляди присутніх перемістились. Ще б пак, такий момент, а його зіпсувала. Андрій пошепки: “Вдома поговоримо, не зручно тут. Так не можна”.
Ага, не можна? Якраз то був саме той момент і те місце. Все як було перед гостями виклала. А свекруха мені: ” Посоромилась би таке казати. Що за виховання таке. Брат для сестри старався, чи у вашому роду так не заведено?”
Живемо ми з моїм хлопцем Андрієм разом уже п’ять років. За цей час у нас усе, як у більшості пар: побут, звикання одне до одного, ведення спільного бюджету.
Спочатку було складно звикати до того, що гроші вже не лише твої, що ти ділиш їх на двох. Але ми обоє працювали, тому здавалося, що йдемо пліч-о-пліч.
Ще на початку наших стосунків Андрій сказав, що хоче придбати машину. Неабияку, а нову і з салону. У нього навіть план був, скільки повинен заробляти і щомісячно відкладати. Я підтримала, навіть захоплювалась: такий він у мене цілеспрямований, усе планує, вміє розставляти пріоритети.
П’ять років він збирав гроші. А жити ж якось треба! От і виходило, що всі ці роки ми жили в основному на мої доходи. Андрій постійно відкладав кожну зайву копійку в свою «скарбничку», а з повсякденними витратами — орендою, продуктами, навіть розвагами — розбиралася я.
Чесно кажучи, я була не проти. Вважала, що це наш спільний вклад у майбутнє. Машина ж нам обом знадобиться. Ну, дійсно, якщо треба буде кудись їхати чи відвозити щось важке, вона стане незамінною. Я навіть іноді жартувала, що допомагаю з її «утриманням», ще до того, як ми її придбали.
Місяць тому його мрія здійснилася: Андрій нарешті придбав таки машину. Я пам’ятаю, як ми їхали забирати її з салону, як він сяяв від щастя.
Та я сама була на сьомому небі. Ось вона, реальна річ, у яку вкладено стільки зусиль! Ми тоді домовилися, що це наша машина, адже вклад був спільним — хоч і не грошовий у моєму випадку, але суттєвий.
І ось нещодавно трапилося щось, чого я зовсім не очікувала. У сестри Андрія був ювілей – 30 років. Мій чоловік підвівся і при всіх вручив сестрі коробочку. Тут же попросив її і відкрити.
Я спочатку не зрозуміла. Думала, це якась дивна форма жарту. але то була правда, мої очі не обманювали. У тій коробці були ключі від нашого нового авто.
— Ти ж знаєш, сестро, що займаєш особливе місце у моєму серці. Такий брильянт, як ти, потребує тільки особливих подарунків.
Я слів добрати не могла спочатку. Думала, то жарт якийсь, чи як. Але Андрій сів і розповідає, що в сестри зараз непроста ситуація, у неї маленька дитина, чоловік рідко вдома, а вона не може навіть у магазин нормально вибратися. І що от він подумав — їй машина зараз потрібніша.
— А собі я візьму іншу в кредит, — додав він, ніби це має мене заспокоїти.
У мене перше запитання:
— А ти зі мною порадився?
А він дивиться на мене трохи здивовано, ніби навіть не розуміє, навіщо радитися. І спокійно так каже:
— Це ж я придбав за власні гроші, я і вирішую, що з нею робити. Хіба не так.
Тут у мене всередині все аж піднялось і лягло долу. П’ять років ми жили на мої гроші, я забезпечувала нас, поки він збирав на цю машину. А тепер це тільки його покупка? І тільки його рішення?
Спробувала йому пояснити, що я теж маю право голосу, адже ми разом наповнювали наш бюджет, разом наповнювали його. Що це неправильно — отак узяти і вирішити все самому, ніби мене й поруч ніколи не було.
Але Андрій стояв на своєму. Мовляв, гроші він відкладав, машина його, і це його право розпоряджатися нею, як заманеться.
— Але ти ж сам казав, що це *наша* машина, — нагадую йому.
— Ну, вважай, що я помилився, — відповів.
Зрештою я встала і мило посміхаючись сказала що то був такий от жарт. Попросила у сестри Андрія ключі повернути, а подарунок справжній отримає від свого брата згодом.
Що тут почалось? Свекруха, Андрій, давай мені доводити, що так не можна, що я псую свято і що брат для сестри зробив подарунок, а я повинна мовчати і радіти. Ще й пошкодували мене, мовляв, не розумію. що то таке мати рідну людину.
Машина врешті-решт залишилася в нас, бо сестра сама відмовилася прийняти такий подарунок. Але осад залишився. Я й досі не можу зрозуміти, як людина, з якою ти прожив п’ять років, може просто взяти і перекреслити всі твої зусилля, твою підтримку.
Ця ситуація змусила мене багато переосмислити. Я почала більше замислюватися про те, чи справді наші стосунки рівноправні. Бо якщо твої зусилля знецінюють раз, це може повторитися.
Та й узагалі, чи можливо будувати сім’ю із людиною. яка сама собі на умі і може втнути що собі хоче наступної ж миті?
Скажіть, то я досі під враженням, чи таки мої думки вірні? такий шлююб має майбутнє?
Головна картинка ілюстративна.
