Міський парк. Літня спека зігнала відпочиваючих на тінисті алеї, тихі і прохолодні. Подалі від шуму і метушні. Гуляють, сидять на лавках. Тетяна сидить з трирічним сином Дмитриком. Вона напоїла його водою і п’є сама. Хтось за її спиною гукає:
— Тетянко! Танечко!
Вона здригнулася. Голос здався знайомим, як у її колишнього хлопця Валери. Обернулася. Закохані біжать на зустріч одне одному. Обнялися.
Чотирма роками раніше.
Валерій — наречений Тетяни і його друзі цікавляться спелеологією. Лазять по печерах, знімають відео, збирають різні відомості. Таня вмовила його цього разу взяти і її з собою. По-перше, йому дуже не хотілося надовго розлучатися з коханою, а по-друге, цікаво поглянути, що там такого особливого в тих печерах.
Експедиція складалася з п’яти осіб: керівник групи Михайло — чоловік середнього віку. Решта молодь, дві пари: Тетяна з Валерою і Наталя з Максимом.
Добралися до глухого села, і залишилися на нічліг в будинку місцевого мисливця. Повечеряли. Час пізній, але спати не хочеться. Керівник, попросив всіх лягти спати.
— Вранці з новими силами зробимо марш-кидок, — пояснює Михайло, — І ми біля мети. За моїми підрахунками тут багато невивчених печер.
— То ти що, чоловіче, печери шукаєш? — питає стара, виглядаючи з-за печі. Її раніше ніхто не помітив, — В добру путь…
Молодь здивовано переглядається. Керівник групи сів за стіл.
— А Ви, бабусю, щось знаєте про місцеві печери? — питає він з неприхованою іронією і посміхається, — То розкажіть нам.
— Чому ж не розповісти, — крекче стара, і сідає на лавку. Поправила хустку на голові і продовжила, — Є в наших місцях одна таємна печера. Біля неї величезна стара сосна з потрійною верхівкою. Дуже помітне місце. Ох, скільки народу з тієї печери не повернулося
— Це чому ж? — сміється Михайло, — Заблукали чи що? Так у нас і компас є, і все спорядження. Дилетантам тут не місце.
— Це звичайно добре, — погоджується бабця, — Тільки загадка цієї печери в тому, що голоси, які лунають з неї заманюють людей. От вони і зникають. Був якось такий випадок, пам’ятаю. Пішли в ті місця такі, як ви, теж з наплічниками за спиною, зі спорядженням, значить. Довго ходили лісами, горами. Нічого не знайшли. Зробили привал, щоб відпочити. Поблизу протікала гірська річка. Пішли до річки, щоб напитися, а одна бідолашна, на кшталт цієї, — показує на Наталю, — забарилася. Стоїть і чує, що її хтось кличе.
— Так, так! — сміється Максим.
— Пішла вона туди звідки пролунав голос, — зітхає бабуся, — В скелі був вузький вхід до печери. Вона й прошмигнула туди. Сама пройшла, а наплічник за спиною застряг. Рветься вперед. Ні як. Схаменулися її товариші, повернулися і врятували її. А вона так і не змогла пояснити, що з нею таке коїлося. От, якби не наплічник, пропала б дівчина.
Вранці йдуть в гори. Аж бачать стоїть те дерево, про яке говорила бабуся з трьома верхівками. Зробили привал.
— Як ти думаєш? — запитує Валерій у Михайла, поглядаючи на дерево, — збрехала стара про печеру чи ні?
— Ще не знаю, — сумнівається Михайло, — Нам потрібно все добре оглянути. Пощастить, то знайдемо ту печеру.
Довго шукали. Ніяких ознак входу в печеру не було. Втратили багато часу. Михайло засмучений через те, що повірив балачкам старої. Молодь розбрелася парами. Валерій з Тетяною усамітнилися. Обіймаються, хихикають.
— Нічого тут немає. Гаразд, йдемо далі, — командує Михайло, кричить, — Ну, де ж ви там? Йдете?
Дівчина сіпнулася і відштовхнула хлопця. Він похитнувся, задкує і падає. Котиться вниз. Обоє сміються. Потім щось загриміло так, немов стався обвал і запанувала тиша. Дівчина кинулася до хлопця. Бачить величезний провал у землі, діаметр якого не менше двох метрів, а глибина не менше восьми. Гукає. Хвилюється. Хлопець відгукнувся. Живий!
Не забарились й інші. Ними було вирішено скинути мотузку і витягнути хлопця. Мотузку зачепили за ту ж саму сосну і тягнуть. Поки тягнули, перегукувалися.
— Зараз, зараз, — заспокоює коханого Тетяна, — Валера, милий, ми тебе дістанемо.
— Швидше! — гукає хлопець, — Я щось чую. Швидше.
Раптом почувся хлопок і з провалля пішов дим. Мотузка обірвалася і всі впали. Витягли мотузку, а її кінець горить і димить. Підбігли до провалля, а там вже нікого немає. Михайло категорично заборонив спускатися вниз.
— Це небезпечно! — вигукнув він, — Може на стінах провалу була сірка, а він її ногою зачепив. Я просто не розумію, що могло статися.
Повернулися в село. Вбігають в будинок мисливця Якима Івановича.
— Слухай сюди, чоловіче, — трясе ним Михайло, — Де та стара?
— Яка? — ображено виривається мисливець, — Та немає у нас ніяких старих. Ми з Євдокією удвох живемо, але їй до старої ще далеко.
— Як же ж так? — злиться Михайло, — Що ти мені тут голову морочиш! А минулої ночі, коли ми тут ночували? Що за баба, ось тут лежала… Га?
— Та вона не місцева, — пояснює господар, — Мандрівниця.
— Яка мандрівниця? — казився керівник.
— Не знаю, — щиро знизує плечима Яким, — Вона, постукала до нас, як раз перед вашим приходом. Сказала, що змокла, втомилася. Попросилася переночувати. Ніби то подорожувала по святих місцях. Ми з дружиною і пустили набожну людину. А що сталося?
— Накаркала ваша мандрівниця! — засмучено зітхнув чоловік, — Зникла у нас одна людина. У печері зникла. Ось так от.
На наступний день експедиція повернулася на те місце, де стояла сосна. Сподівалися відшукати товариша. Дерево стоїть, а провалля вже немає. Вони витратили на пошуки весь день, але так нічого і не знайшли.
Мати дивиться на сина і сумно зітхає:
— Ну що, Дмитре Валерійовичу, вихідний закінчився — ходімо додому. — Бере його за руку і вони повільно бредуть по алеї.
Тетяна знає напевно, що колись вони обов’язково пройдуть по цій алеї втрьох. І думки про це наповнюють її душу, переливаються через край і несамовитим виром кружляють навколо неї і її щастя, яке вона так міцно тримає за руку.
Фото ілюстративне.
