Коли подруги знову зателефонували, що прийдуть мене розраджувати, то я чітко усвідомила, що не хочу їх бачити, а ще чіткіше побачила, що вони просто на моєму «горі» влаштували собі вихідні від родини.
– Ми до Олі, від неї Павло пішов, – казали вони своїм благовірним, забували за вечері і дітей та мчали до мене хихотіти до півночі з нашими новими сусідами.
Так, у мене наче й «горе», бо наречений втік, але я після цих всіх посиденьок з подругами зрозуміла, що він не вартий такого недосипу. Я хочу просто спокою, а ці заміжні панянки вже відчули свободу і так просто не відступлять.
– Ти й не уявляєш, Олю, яка я рада, що ми всі зібралися, – казала Тоня, – якби не ти, то ми б ще роки не зустрічалися. Я вже геть з дітьми здичавіла, єдине що дивлюся, то мультики і читаю дитячі книжечки. Яка я рада!
А всі кивали і дякували мені, що ми всі зібралися.
Але не всі були у захваті від трьох галасливих матусь, тому до нас час від часу стукали сусіди. А дівчата навперебій гукали:
– У нас сеанс психологічної допомоги!
І саме так і було: вони скаржилися одна одній на чоловіків і так само розраджували одна одну, «бо он як може бути» і кивали в мою сторону.
Так, що моя ситуація справді врятувала три шлюби.
Але сусіди збоку виявилися дуже непривітними і подзвонили у двері. Я пішла відкривати.
– У мене донька через вас заснути не може! Можна тихіше, – на порозі стояв чоловік геть не в гуморі.
– У нас тут сеанс психологічної допомоги, – взялися в боки дівчата, – Від Олі чоловік пішов!
– Думаю, Олі буде краще, якщо й ви підете, – сказав чоловік і я зловила себе на думці, що щиро цього хочу.
Дівчата сказали, яка ж я біднесенька, бо й чоловік пішов і ще й сусід – грубіян.
– Павло мені не чоловік!, – казала я вкотре.
– Наречений важко вимовляти, – прощалися подруги.
Нарешті я заснула.
На наступний день зрозуміла, що треба перепросити нових сусідів, адже я тиха людина, дуже спокійна, тому за мене всі завжди хочуть сказати слово, наче знають все краще за мене.
Подумала, що куплю торт і так перепрошу, бо ж дитина й справді рано лягає спати, а тут я з розрадницями.
– Добрий вечір, я без подруг, не переживайте, – привіталася я, – це вам, вибачення за галас. Я не знала, що ту хтось вже живе, квартира довго пустувала.
– Заходьте, познайомитеся з моєю донькою. Я – Стас, Станіслав. А це Алінка.
– Я – Оля, – потискаючи руку дівчинки сказала я.
– Рада знайомству, – відповіла та, наче доросла.
– Видно, тебе бабуся виховує, – сказала я.
– А звідки ви знаєте?, – здивувалася дівчинка.
– Я в садочку працюю і зазвичай так поважно розмовляють дітки, яких виховують старші. Але це дуже добре.
Ми пили чай і розмовляли.
Виявилося, що Стас розлучений, донька живе з ним, а мати поїхала за кордон.
– Я якраз шукаю садочок. То просто чудо, що ви там працюєте.
– Так, у нас він хороший, я постараюся допомогти.
А далі й повелося, що я Алінку й додому приводжу, бо Стас не завжди встигає або він нас обох забирає машиною.
На Миколая Алінка написала листа, щоб я і Стас одружилися. він прийшов з ним до мене, весь червоний і каже:
– Хочу твоєї поради, як педагога, як вчинити правильно з таким питанням чи подарунком… Як пояснити, що Миколай такого не може зробити.
– Миколай не може, але людина може, – опустила я очі, бо вже дуже давно я любила цього чоловіка, а він тільки через рік допетрав, що треба щось міняти. Вже донька його цього хоче, але не він.
– Справді?, – він затупцював на порозі.
Я лиш кивнула і закрила перед ним двері. Якщо й цього нареченого я маю чекати і добиватися, то я не маю на це сили. Прийдеться знову дівчат викликати на підмогу.
Але далі в двері подзвонили.
– Я не зрозумів. А чому ти двері закрила?
– Ти ж не хочеш нічого робити.
– Чого ж, я просто думаю довго…
Ми дуже щасливі, а от мої подруги посмутніли: «І куди нам тепер ходити на психологічну реабілітацію?». Я не знаю, що їм порадити?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
