Я йшла додому в передчутті свята. У сумці лежав кілограм пломбіру, я вже уявляла, як ми з Олексієм сядемо на диван, увімкнемо серіал, який дивимося вечорами, і я дістану сироп, поллю морозиво, посиплю шоколадом…
Ось такі прості радощі були у мене в сорок п’ять років. І їх у мене вирішили забрати того прекрасного вечора, який я собі уявила.
Ліфт, як завжди, їхав повільно. Скреготів, зупинявся між поверхами, ніби роздумував, чи варто довезти мене до восьмого. Я мимоволі притисла сумку до грудей.
— Тільки не зараз, — прошепотіла я.
Ліфт таки доїхав. Я вийшла, з полегшенням видихнула і пішла до квартири. Поставила морозиво в морозильну камеру, розігріла вечерю. Але чомусь було тривожно.
— Я купила морозиво, — сказала, коли в дверях заскреготав ключ.
— Чудово, — відгукнувся він. — Зараз перевдягнуся.
Ми повечеряли і зібралися з десертом до перегляду фільму.
Дзвінок у двері пролунав різко й несподівано.
— Ти когось чекаєш? — спитала я.
— Ні, — відповів Олексій і пішов відчиняти.
Я залишилася на кухні, але розмова в коридорі була настільки дивною, що я вийшла.
На порозі стояла молода дівчина. Дуже молода. У руках — дитина, закутана в тонку ковдру. Дівчина дивилася прямо на Олексія, ніби мене не існувало.
— Привіт, тату, — сказала вона рівним голосом.
Олексій спершу не зрозумів. Він навіть усміхнувся, думаючи, що це чийсь жарт.
— Ви помилилися, — відповів він. — Я вас не знаю.
— Знаєш, — відрізала вона. — Просто не пам’ятаєш. А це твій онук.
Мене наче облили холодною водою.
— Що ви собі дозволяєте? — запитала я. — Ви взагалі розумієте, куди прийшли?
Дівчина зайшла в квартиру, не питаючи дозволу. Поставила сумку біля стіни.
— Ось документи, — кинула вона. — Ось одяг. Суміш.
— Заберіть дитину! — голос у мене зірвався. — Ви що, з глузду з’їхали?
— Ні, — байдуже сказала вона. — Мені просто не до нього. Мені жити треба. А ти, тату, його виховаєш.
Олексій зробив крок уперед.
— Це неправда… — сказав він. — Я не маю жодного стосунку…
Але дівчина вже не слухала, а вибігла з квартири.
Я дивилася на Олексія і бачила не чоловіка, з яким прожила двадцять років, а чужу людину. Слова сипалися самі — різкі, образливі, неконтрольовані. Я кричала. Я звинувачувала. Я питала, коли й з ким.
І в якийсь момент Олексій схопився за груди.
— Жанно… — прошепотів він і повільно сів просто на підлогу.
— Олексію? — я підбігла до нього. — Що з тобою?
Він не відповідав. Обличчя стало сірим. Я закричала.
Швидка приїхала швидко, але ці хвилини здавалися вічністю. Саме в цей момент дитя вирішило нагадати про себе.
Я не знала, куди бігти, ледве почула в яку везуть чоловіка і кинулася робити суміш.
Я не знала, що робити. Я ніколи не міняла підгузків, не годувала з пляшечки, не вкладала спати. Мені було сорок п’ять, і я раптом опинилася в ситуації, до якої не була готова зовсім.
Я подивилася на дитину. Він дивився на мене великими очима.
— Що ж із тобою робити… — прошепотіла я.
Ту ніч я важко пережила, дитя було неспокійне, думки про чоловіка не давали заснути.
У лікарні сказали: стан важкий, але стабільний. Я приходила щодня, залишаючи малюка на свою маму, яка просила мене бути розважливою і подумати про усиновлення.
– Потім, – махала втомлено я рукою.
Перші дні я жила на автоматі. Годувала. Купала. Плакала ночами. Злилася на Олексія. На ту дівчину. На себе.
— Чому не зі мною? — питала я подумки. — Чому з кимось іншим?
Олексій потроху оклигував і через місяць я могла його забрати додому. Але забрати додому зрадника і його виходжувати?
Я розривалася між лікарнею і домом. Між образою і турботою. Я не могла пробачити. Але щоночі брала дитину на руки й розуміла: я не можу його віддати.
Коли чоловік вернувся додому, то я йому сказала:
– Ти маєш здати тест.
Він погодився.
Коли прийшли результати, Олексій довго мовчав.
— Немає спорідненості, — сказав він нарешті.
Мені стало соромно. Виходить, це все через мене!
— Пробач, — просила я вибачення за кожне слово, погляд і думки.
– Спокійно, тихше, тихше, ще ти загрими у лікарню, – обійняв мене чоловік, – Як ми тоді справимося?
Я подивилася на Олексія і на хлопчика. Він засміявся й потягнув до мене руки.
— Я не зможу його покинути, — сказала я твердо. — Якщо ти не хочеш — скажи зараз.
Олексій похитав головою.
— Я теж уже не можу.
Ми оформили всі документи і стали молодими батьками. Було важко, дуже важко пройти ті всі процедурні кола, але я ні на мить не опускала руки, я була готова на все заради своєї дитини.
Тепер, коли я дістаю морозиво з морозильної камери, я думаю не про спокійні вечори, а про те, що треба прилаштувати три мисочки, одну з шоколадом, іншу з сиропом, третю з медом. Я думаю про те, як дивно інколи приходить щастя. Не тоді, коли його чекаєш. І не в тій формі, яку уявляв.
Але воно приходить.
