– А з якої це радості?, – питаю я її.
– Як з якої? Я ж люблю вашого чоловіка і дитина у мене від нього буде.
– Ага, – я вже ледве стримувалася, – і жити ти тут плануєш?
– Не треба мені грубити, – каже та персона, – А де ж іще, адже ваша донька вже вийшла заміж, на квартиру не претендує, то я тут буду жити.
Я тільки руками сплеснула. Які ж то є жінки, чи то вони геть безстрашні чи просто геть без царя в голові?
– Давай дочекаємося Тараса і все поставимо на свої місця, – кажу я їй.
– Добре, я б у вас щось поїла.
– Смоли можу запропонувати, – кажу їй я.
Ну, вона скривилася, мовляв, які ж то жінки є, коли їх кидають чоловіки. А я зателефонувала чоловікові і повідомила, що його кохана у нас в квартирі і треба аби він приїхав і поміг їй вийти з хати.
Бачили б ви його, коли він поріг переступив.
– Надійко, то все велика помилка! Я все поясню! Вона мене обкрутила і я нічого такого не хотів.
– Звичайно, звичайно, – кажу я йому, – тільки ти її сюди водив, а це вже дуже погано. Я такого вже стерпіти не можу. Тому бери речі і йди за нею.
– Стоп, стоп! Куди «йди»? це Тараса квартира і ви збирайте речі!
– Ти зараз, дівонько, про такі речі дізнаєшся з Тарасом, що ви будете просто в шокови, – кажу я їй і регочу.
А я справді мала що розповісти, хоч ніколи й не думала розкривати цю таємницю. Але раз все так сталося, то я вже нікому нічого не винна.
– Квартира моєї бабусі і давно на мені, тому Тарас до неї ніяким боком, а от його машину і гараж ми будемо ще ділити, але важливо не це. Справа в тому, що ти, Тарасе, дітей мати не можеш, тому від кого ось це, – я показала рукою на дівчину, – тобі ще слід вияснити.
Вони обоє стояли з такими круглими очима, що я аж розреготалася.
Справа в тому, що я дуже любила Тараса в молодості, жити без нього не могла і ніяких недоліків не бачила. Але життя показало, що дуже вже мій чоловік має раниме его і я зрозуміла, що як він дізнається, що не матиме нащадків, то ніколи мені цього не пробачить.
– Ти пам’ятаєш, як я тобі казала, що вся справа в мені… Тільки для того аби ти почувався чоловіком, але результати всі у мене були на руках.
Я тоді пішла до свого однокласника, який мене любив і був зовнішньо схожий на Тараса. Через дев’ять місяців у нас з’явилася донечка, а я більше ніколи не хотіла це повторювати, бо вірила, що далі ми будемо жити в любові і радості.
І ось через двадцять п’ять років шлюбу мене отак Тарас порадував своєю любов’ю до іншої жінки.
Тарас визвірився на нас обох, мовляв, обкрутили мамину черешеньку, а він же нічого не знав і повівся. А я виставила з хати любку і почала збирати речі чоловіка і свої, бо вирішила пожити у батьків, поки клінінгова компанія тут все перемиє до блиску, щоб нічого від цих двох не лишилося.
А мій однокласник, батько моєї доньки, розлучений. Я давно спостерігаю за ним в соціальній мережі і все думаю, чи склалося б у нас? Може, на зустрічі випускників все йому розказати і попробувати створити родину? Чи вже мій потяг поїхав і нема чого думати про це?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
