Того вечора Оксана не чекала гостей. Вона щойно повернулася з міста, зняла пальто й поставила чайник. Двері були зачинені, світло у передпокої ще не ввімкнене. Дзвінок пролунав різко, наче хтось довго вагався, а потім усе ж натис на кнопку.

На порозі стояв Тарас, її колишній чоловік. Він не переступав поріг, тримався за одвірок і мружився від світла з коридору, як людина, що довго йшла у темряві.

– Можна? – тихо спитав він.

– Ти вже й так стоїш, – знизала плечима Оксана й сперлася на стіну. – Що трапилося? Дванадцять років ані слуху, ані духу.

– Одинадцять, – поправив він. – Одинадцять із половиною.

– Тим більше.

Тарас потер долонею підборіддя. Він посивів, і Оксана мимохіть це відзначила. Колись чорнява густа чуприна тепер лягала сріблястими пасмами. Обличчя було те саме, тільки втомлене.

– Я прийшов, щоб запропонувати тобі одну річ. Тільки не смійся.

– Обіцяю.

– Давай почнемо все спочатку.

Оксана здивовано підняла брови. У неї вирвався короткий сухий смішок.

– Спочатку? Нам обом по п’ятдесят з гаком, Тарасе. Це не спочатку, це вже майже кінцівка.

– Кінцівка буває різна. – Він насупився. – Я останнім часом багато думаю. Мені здається, ми з тобою щось недоказали. Недожили. Розумієш?

– Ні.

– Ну то слухай. Почнімо з самого початку. З того дня, коли тебе привели до нашого класу.

Оксана мовчала. Десь у квартирі цокав годинник, з кухні долинало ледь чутне булькотіння чайника.

– Восьмий «Б», – сказав Тарас. – Ти прийшла у жовтні. Ми якраз збирали картоплю в колгоспі, і вчителька привела тебе в поле просто у шкільному фартусі. У тебе на голові був величезний білий бант. Більший за голову, ти на нього була схожа на гриб.

– Бант пам’ятаю, – несподівано для себе усміхнулася вона. – Мама його накрохмалила так, що він стирчав, як парасолька. Із мене реготало все поле.

– Не все. Я не сміявся.

– Ти? А хто тоді сказав: «Агов, новенька, а ти не полетиш?»

– Це Ігор Сорока сказав, – урочисто відповів Тарас. – І потім цілий тиждень ходив із синцем. Ти думала, що його хтось інший нарозумив?

– Я думала, що то Стасик. Він же мене тоді постійно смішив і дарував на перервах цукерки.

– Стасик дарував цукерки, а від мене й йому дісталося.

Оксана похитала головою. Вона й сама не зрозуміла, коли перестала спиратися на стіну.

– То ти вже тоді був у мене закоханий?

– Ні. Мені було просто шкода тебе. Ти стояла у полі така мала й налякана, ніби тебе привели на суд. Я подумав: якщо її ніхто не захистить, її з’їдять. То ж захищатиму я.

– Значить, все-таки закоханий, – наполягала вона, вже не зовсім жартома. – Якби тобі було просто шкода, ти б не бився зі Стасиком.

– Ну… трошки, – визнав він, і в кутиках його очей з’явилися давно знайомі зморшки.

Оксана відчинила двері ширше, але він так і не зайшов.

– А коли це стало серйозно? – спитала вона. – Коли ти зрозумів, що не можеш без мене?

– У десятому. Коли ти лежала в лікарні із запаленням. Три тижні тебе не було в школі, і вся метушня в класі мене дратувала. Я ходив, як пришелепуватий, і не розумів, чому мені так порожньо.

– Пам’ятаю… – Її голос потеплішав. – Ти прийшов до лікарні й не пройшов. Тебе не пустили, бо заборонене відвідування. А ти виліз на дерево під моїм вікном і почав мені махати гілкою.

– Не на дерево, а на дах ганку, – сказав він.

– Ні, на дерево. Я ж бачила.

– Був дах ганку. Дерево росло поруч, я тільки гілку від нього відламав.

– Так, гілка була велика. З листям. Ти нею махав, як прапором.

– Мені тоді було все одно, на що лізти, – знизав плечима Тарас. – Мені треба було тебе побачити, і все.

– А потім тебе привела додому міліція. Пам’ятаю, сестра Галя розповідала: “Оксанко, твій хлопець там на дереві – ой, лихо”. Усі в палаті вилізли до вікон.

– Не пам’ятаю цього, – чесно зізнався він.

– Як не пам’ятаєш? Тебе зняли двоє дядьків. А ти вирувався й кричав: “Я нічого поганого не роблю!” Уся лікарня сміялася.

– Ну, значить, було весело.

Вона всміхнулась, потім раптом споважніла.

– Слухай, а коли зі служби повернувся, чому ти одразу поїхав?

– Бо мріяв про дім, – сказав Тарас. – Наш власний. З садом і ґанком. Я вербувався на вахту, там платили, і я думав, що за два роки все збудую. А ти образилась, що я не залишився, і мало не вийшла заміж за Віктора.

– Мало не.

– Бо ти захворіла. А він одразу зник.

– Так, – тихо кивнула Оксана. – Він виявився слабким. А потім раптом з’явився ти. Скажи мені чесно, чому ти тоді приїхав?

– Бо тобі було погано. Мені телефонувала твоя мама. Сказала: “Тарасе, вона може не вижити”. Я спершу навіть не зрозумів слова. Потім зрозумів, і ноги підкосились.

– Ти ж тоді вже не думав про мене.

– Не думав. А тут перестав думати про все інше. Взяв усі гроші, які були, й помчав. Я тільки й знав, що мені треба, аби ти жила.

– Навіть якщо ти мене вже не кохав?

– Це тоді було неважливо. – Він подивився просто на неї. – Понад усе мені хотілось, щоб ти жила. Решта не мала значення.

Оксана відвела погляд. У горлі раптом стало тісно.

– А коли я одужала, ти знову поїхав.

– Так, бо мій дім лишився там. А тут я відчув себе зайвим. Але потім усе змінилося. Країна розсипалась, нам перестали платити, твоєї матері не стало, і ти лишилась сама. Я повернувся й запропонував тобі вийти за мене.

– Стій. – Вона підняла руку. – Ти хочеш сказати, що ти одружився зі мною з жалості?

– Ні. Не тільки.

– Що це означає – «не тільки»?

– Оксано, я досі не знаю, що таке кохання. Я знаю тільки, що мені було потрібне, щоб ти жила й щоб ніхто тебе не образив. Не вистачало мені тебе, коли тебе не було поруч. Хіба це не воно?

– Тоді чому ти казав мені, що кохаєш?

– Бо тоді я справді так думав і не брехав. Але тепер мені здається, що це було щось інше. Не те, що пишуть у книжках. Швидше… вірність. Як у собаки. – Він криво усміхнувся. – Не ображайся на порівняння.

– Не ображаюсь, – сказала вона й відчула, що голос її тремтить. – Ми ж розлучились. Мабуть, недарма.

– Мабуть, недарма.

Настала тиша. Чайник на кухні давно вимкнувся, і Оксана раптом відчула, що змерзла. Вона поправила халат.

– Гаразд, колишній. Ми з тобою забалакались. Завтра в мене важливий день, треба виспатись. Іди вже до своєї холостяцької барлоги.

– Зачекай. Одну хвилину.

Він полінувався зайти, зате запхав руку до кишені куртки й дістав пачку купюр, перев’язану гумкою.

– Що це? – відсахнулась вона.

– Гроші. На перший час. Я знаю, що в тебе знову біда.

– Яка ще біда? Не вигадуй. Я працюю й сама себе забезпечую.

– Бери, кажу! – майже грубо сказав він і засунув пачку в кишеню її халата. – Працює вона, авжеж. Мені телефонував твій лікар. Усе розповів. Ми знову стоїмо перед важким боєм, Оксано. І я нікуди не піду.

Вона відкрила рота, щоб заперечити, але слів не знайшлося. Очі запекли.

– Слухай уважно, – сказав Тарас тихіше. – Поки ти жива, живий і я. Тому я зроблю все, щоб ти одужала. А коли одужаєш, я одразу відчеплюся, обіцяю. Але доти, вибач, крутитимусь десь поруч. Навіть якщо ти проганятимеш.

Він усміхнувся їй, підморгнув, як колись у восьмому класі, і побіг сходами вниз, перестрибуючи через дві сходинки, наче йому знову було чотирнадцять.

Оксана довго стояла в дверях. Потім повільно зачинила їх, сповзла спиною по стіні й затулила обличчя долонями.

Пачка грошей впиралась у бік. Вона плакала й сміялася водночас, як людина, якій нарешті сказали те, що вона чекала все життя, тільки чужою мовою.

Уперше за багато років їй не було страшно.

Наступного ранку вона взяла телефон і набрала номер, який знала напам’ять, хоч і не дзвонила на нього одинадцять років.

– Тарасе, – сказала вона, коли він відповів. – Ти казав, що почнемо з початку. То з чого починаємо?

– З чаю, – одразу сказав він, ніби всю ніч чекав на цей дзвінок. – Я вже стою під дверима.

Вона підійшла до вікна. Унизу, серед сірого ранку, стояв чоловік із термосом у руці й махав їй, як колись гілкою з дерева.

Можливо, любов справді буває різною. Одна гучна, як оркестр, друга тиха, як хтось, хто мовчки чекає під вікном. І, мабуть, друга витримує найдовше.