Відколи себе пам’ятаю, ми ввесь час були в баби Стефи. Вона нам ніяка не бабуся, але мама так часто нас залишала самих, що вона стала нам за рідну.
Ми жили в сусідніх квартирах і часто зі школи я йшла не додому, а одразу до баби Стефи, де мене й обідом частували і уроки перевіряли. Я ще тягнула за собою сестру, яку забирала після уроків з садочка, бо мама була вічно як не на роботі, то в черзі за чимось.
Тато у нас був. Теоретично.
Мама казала, що він моряк, тому дуже рідко буває вдома, а ввесь час в рейсі, але колись вернеться до нас назовсім.
В такі дні тато приходив з велетенськими пакунками, міцними обіймами і широченною посмішкою.
Тоді мама брала відгули і ми були єдиною щасливою родиною.
Саме тому приїзд тата у мене асоціювався завжди зі святом, закордонними смаколиками і одягом – все було таке кольорове та смачне, що це найяскравіші спогади з дитинства.
Тато був трохи вдома, а потім знову пропадав. Мама знову чекала його з рейсу і так проходило її життя.
Зранку тягла заспану Олю в садок та будила мене в школу, далі тягла важкі сумки з магазину і готувала щось поїсти, питала чи я зробила уроки, цілувала нас на ніч і засинала.
Коли щось ламалося вона йшла до Сергія, сина баби Стефи, а той їй ніколи не відмовляв.
Я чула, що баба Стефа бурчить на нього, що він не жениться та дітей не заводить, але той лиш відмовчувався і сумно дивився на нас з Ольгою.
Це тепер я розуміла, що Сергій любив мою маму, але я його вважала за рідну людину, яка відганяє від мене Іванового пса і допомагає розв’язувати складні математичні задачі для п’ятого класу.
Мама нічого не помічала і все чекала на тата.
Пройшов рік, а його не було. Вона ввесь час заглядала в поштову скриньку, далі ходила на пошту, але від цього листів не прибавилося.
Минув другий рік і тоді Сергій наважився на розмову.
Я не чула, що саме вони говорили, але в мами були дуже червоні очі.
Скоро Сергій зробив один вхід в наші дві квартири. У нас з сестрою стала своя кімната, а Сергій став жити з мамою.
Я тоді дуже на неї розсердилася, бо тато був для мене святом і кольором, а Сергій нудним та сірим буднем.
– Я знаю, що тобі не легко, – підслухала я розмову Сергія до мами, – Але я завжди тебе підтримаю.
Я десь рік показувала характер або й більше, але Сергій ніколи не підвищував на мене голос, ніколи!
Сестра адаптувалася швидше, бо швидше забула тата.
Наше сіре життя знову пішло по колу без особливих змін до моменту. Коли мама не принесла нам синій згорточок з пологового.
Я й сама не зрозуміла, коли полюбила Славчика, таке миле і щире створіння. Думаю, що тоді для мами життя стало яскраве, про Сергія вже й не говорю – він аж весь світився і казав на нас:
– Діти, Славчик спить, тихенько.
Брав нас всіх гуляти, ще носив Олю на плечах, поки дитина мирно спала в колясці.
Це було моє день народження – повноліття. Гамірно, людно і Славчик всім заважає. Раптом в двері подзвонили і Сергій пішов відкривати…
На порозі стояв тато.
– Бачу ви мене чекали, – сказав він, мов нічого не сталося з тією ж усмішкою і міцними обіймами.
Мама завмерла і її погляд перехопив Сергій та стрімголов вибіг з квартири.
Я стояла і мій мозок ще аналізував, що ж сталося, а ноги вже бігли за Сергієм. Я наздогнала його вже біля під’їзду. Він важко опустився на лавочку і не розумів, що то я біля нього, а далі побачив, що я його обіймаю і розплакався.
– Тату, не плач, – сказала я йому, – Думаю, мама прийме правильне рішення.
Через кілька хвилин з під’їзду вийшов і мій вічно усміхнений татко, пробував до мене підійти з обіймами, але я відсторонилася.
– Вся в маму, – сказав він і пішов.
Далі з вікна висунулася мамина голова і покликала нас до хати.
Мама була дещо схвильована.
Сергій її міцно-міцно обняв…
Мала купа просить більшої, тому ми теж доєдналися до обіймів… А от Славчик за той час таки умудрився потягнути скатертину зі столу…
– На щастя, – сказала мама і вона була права!
Фото Ярослава Романюка.
