Я все життя ловила себе на думці, що якби Юрко був поруч, усе склалося б зовсім інакше. Мені здавалося, він ніколи не підвищив би голосу, не відмахнувся б від моїх слів і точно зрозумів би навіть моє тихе зітхання.

Юрко з’явився у нашому селі наприкінці літа. Його мати приїхала пережити важке розлучення, вона майже не виходила на вулицю. Всі шепотілися, що вона завжди була така сувора і дещо відсторонена, тому й не дивно, що чоловік знайшов собі когось.

Поки мати переживала, синові треба було довчитися. Отак він вчився з нами. На перервах тримався дещо осторонь, але зі мною чомусь одразу почав говорити так, ніби ми зналися сто років. Ми разом ходили сільською дорогою після уроків, обговорювали якісь книжки, які він привозив із собою, і сміялися з дрібниць.

Але минув рік, і все скінчилося так само раптово, як і почалося. Мати зібрала речі й забрала сина назад до столиці. Подейкували, що чоловік попросив її вернутися чи вона когось собі знайшла – так і залишилося чутками, бо баба Юстина ні пару з уст ні про доньку, ні про онука не казала.

На прощання Юрко довго дивився мені в очі й обіцяв писати щотижня, казав, що ніколи не забуде наші вечірні прогулянки біля ставу.

Листи не приходили. Спочатку я бігала до поштової скриньки щодня, перебирала газети й квитанції, серце завмирало від кожного кроку листоноші. Потім минув місяць, другий, зима засипала снігом наші стежки, і надія згасла. Він забув. Або просто завернув на іншу дорогу, де для мене вже не було місця.

Життя закрутило швидко, не залишаючи часу на довгі роздуми. Село живе своїм звичним ритмом: робота, городи, нескінченні клопоти. Згодом я вийшла заміж за Степана. Він був парубком гарним, роботящим, але між нами ніби пролягала невидима стіна. Степан ніколи не розумів мого захоплення чимось тихим і непрактичним. Коли я намагалася заговорити про прочитане або просто поділитися думкою про те, як гарно шумлять верби після грози, він лише посміхався і казав, що в мене вітер у голові.

– Мені б твої турботи, – кидав він із легкою насмішкою, повертаючись до телевізора.

З часом я перестала ділитися чимось особистим. Навіщо говорити людині те, чого вона все одно не почує або візьме на сміх? Ми жили ніби поруч, але кожен у своєму світі. У мене залишився син, у нього – робота і стабільність. Коли син підріс і почав сам заробляти, а чоловік усе частіше затримувався деінде і дивився на мене з холодною байдужістю, я зрозуміла, що цей шлюб тримається лише на звичці. Коли Степан заявив, що знайшов іншу жінку і йде з дому, я відчула дивну легкість, хоч вголос цього й не показала. Син підтримав мене, але з батьком спілкується.

Дні потекли спокійніше. Я працювала у місцевому будинку культури, вела гурток для дітей, вишивала вечорами під світлом настільної лампи. Здавалося, все вже вляглося, і ніяких сюрпризів від долі чекати не варто.

Якось напередодні осені я сильно застудилася. Горло пекло так, що неможливо було ковтати, а температура трималася кілька днів поспіль, змушуючи ледь пересуватися по хаті. Син з невісткою забили на сполох, викликали місцевого фельдшера, а потім наполягли, щоб я хоч кілька днів побула під наглядом у лікарні, бо кашель ніяк не вгамовувався.

– Мамо, не сперечайся, тобі треба відлежатися, – рішуче сказав син, допомагаючи мені зібрати найнеобхідніше в сумку.

У лікарняній палаті було тихо і пахло чимось солокуватим. Молодий лікар, який оглядав мене першого ж дня, сором’язливо посміхався, перевіряючи мій стан, і нагадував мені мого колишнього чоловіка своєю простотою і практичністю.

– Лежіть і слухайтеся, ніяких самовільних походів додому, – суворо, але з усмішкою сказав він, закриваючи блокнот. – Вам потрібен спокій.

Десь опівдні по коридору пронеслися схвильовані голоси. Медсестри перешіптувалися біля вікна, хтось кудись поспішав, і в цій тихій лікарні раптом зчинився незвичний галас. Виявилося, що до райцентру приїхала делегація благодійників із закордону. Місцеві жінки, яким завжди цікаво все нове, одразу висипали у коридор і фойє, аби подивитися на гостей. Я теж піднялася з ліжка, накинула теплу кофту поверх лікарняного халата і вийшла з палати, бо сидіти чотири стіни вже набридло.

У просторому фойє головний лікар урочисто представляв гостей. Серед них був високий чоловік із густою сивиною на скронях, одягнений у просту куртку, який уважно слухав перекладача і кивав. Коли він усміхнувся, його обличчя на секунду змінилося так знайомо, що в мене всередині все обірвалося.

– Юрко? – вирвалося в мене раніше, ніж я встигла подумати.

Чоловік різко повернув голову в мій бік. Його погляд зупинився на мені. Він застиг на кілька секунд, а потім обличчя його розгладилося в широкій, щирій усмішці.

– Боже мій… Це ж ти! – вигукнув він англійською мовою, переходячи на рідну українську, і швидко рушив через усе фойє.

Він підійшов так близько, що я відчула запах парфумів. Незважаючи на здивовані погляди головного лікаря та пацієнтів, Юрко обійняв мене за плечі так тепло і природно, ніби ми розсталися лише вчора по дорозі зі школи.

– Я не вірю своїм очам, – казав він, дивлячись на мене з тим самим старим блиском в очах. – Ти зовсім не змінилася.

– Скажеш таке! , – мені раптом стало тісно в цьому простому халаті, в цих тапочка з Аврори…

Але він дивився на мене так, наче заглядав мені просто в душу і йому було байдуже до всього іншого.

Нам вдалося перемовитися кількома словами, він живе і працює за кордоном, забезпечене життя, стабільність, діти і онуки. Щасливий, але…

Сумує за Україною, за нашим селом, каже, що то його найкращі спогади.

– І для мене,- зізналася я.

Більше ми не бачилися. Не обмінялися телефонами. Навіщо? Ми наче з двох світів, які ніколи не перетнуться. Лишилося лише те світле почуття і того достатньо.