fbpx

На роботі та й серед друзів я маю славу дуже врівноваженої і поміркованої жінки. Мої емоції ніколи не вихлюпуються назовні в силу того, що у мене й характер такий та й не личить керівникові вести себе мов дитина, вихлюпуючи назовні емоції, адже їх треба контролювати.

Звичайно, не раз і не два, мені доводиться рахувати до десяти аби не сказати гостре слово, а інколи й до ста. Я ж маю розуміти, що сьогодні людина каже одне, а завтра вона передумає, але моє гостре слово пам’ятати буде.

З чоловіком ми разом живемо вже тридцять років і це теж є темою для того аби питати мене про поради-розради.

– Нема рецепту щастя, – кажу я на такі запити, – Що одному добре, то іншому нашкодить. Кожен має сам думати про своє щастя, бо яка б не була хороша порада, все одно її виконувати прийдеться самому.

На таку мою думку ніхто не зважає, бо хоче знати, як же у мене все вдається. Але як я б їм розказала, то я б втратила і повагу, і вагу як керівничка. Вся справа в тому, що мій чоловік вже десять років ніде не працює і я не можу ніяк на нього вплинути.

Вірніше, тоді я не могла на нього вплинути. Так склалося, що у нас і донька заміж виходила, тому ми все, що накопичували роки, все віддали їй. І ця ситуація мене дуже бентежила, бо я не можу спати спокійно, коли знаю, що у панчосі гуляє вітер.

А от чоловік сприйняв таку порожнечу нашого сімейного бюджету, як очищення від всіх своїх негараздів.

– Нарешті я зможу жити так, як я хочу, – сказав він.

– Тобто, – не зрозуміла я.

– Марино, я більше нікуди не буду їхати працювати. Я справив доньці весілля, купив їй квартиру і тепер моя совість чиста. Тепер я буду жити в своє задоволення.

– А за чий рахунок ти собі це дозволиш?, – питала я його.

– Та хоч би й за твій, – відказав він.

Він сидів вдома, я ж ходила на роботу і кожного вечора ми не могли порозумітися.

– Я не буду тут за копійки працювати, – казав чоловік на мої слова про те, що й тут будують будинки і хай йде і працює, але той був категоричним.

Я тоді подумала, що раз він так себе веде, то й мені треба вести себе по-іншому. Я перестала готувати їсти, прибирати в квартирі, прала лише свій одяг… Це чоловіка дуже роздратувало і якось я прийшла додому дуже голодна і стомлена, а він готував макарони з соусом… І так мені то запахло, що аж слина покотилася. Я всілася перед столом, а він глипнув на мене і каже:

– Їсти хочеш – плати.

Мене це так обурило! Я роки йому їсти готувала і ні разу не заїкнулася про оплату, а тут на тобі. Але я дуже хотіла їсти і поклала перед ним гроші.

Він взяв і дав мені порцію. Було дуже смачно, навіть краще, ніж готую я.

Далі він взявся прибирати і так само казав, що це вартує грошей. Я платила.

В хаті було чисто і пахло смачною їжею, а я за це все платила зі свого гаманця.

Я все чекала, коли ж прокинеться його чоловіча гордість, а потім подумала, що чи не так живуть тисячі домогосподарок, а чоловіки їм платять тим, що віддають свою зарплату.

І саме ця думка мене утвердила в тому, що за все треба платити, то чому не треба платити за хатню роботу, навіть, якщо це твій рідний чоловік?

Отак і живу тепер і нікому не кажу про рецепт свого щастя, бо що одному добре, те іншому ніяк не підійде.

А ви як гадаєте – чи варто мені поділитися таким «рецептом щастя» чи все-таки мовчати, щоб чого не вийшло?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page