Вечір був тихий, діти вже спали, а ми сиділи на кухні за чашкою чаю. Андрій дивився кудись у вікно, ніби шукав слова, а потім нарешті промовив:

— Софія, нам треба поговорити. Останнім часом у наших стосунках щось не те. Я відчуваю, що нам потрібна пауза. Давай на місяць розійдемося, щоб я міг усе спокійно обміркувати на самоті.

Я поставила чашку на стіл, подивилася йому прямо в очі й усміхнулася спокійно, хоча всередині все кипіло.

— На самоті? Андрію, ти впевнений? Бо я щойно дізналася, що ти забронював подорож на двох до теплого моря, на цілих два тижні. То, може, краще обмірковувати все під шелест хвиль разом із тією, з ким ти плануєш ці «роздуми»?

Він зблід, очі розширилися.

— Що? Звідки ти… Це ж…

— Не заперечуй. Я знаю все. І знаєш що? Я вже вирішила. Подаю документи на завершення нашого шлюбу. Діти залишаться з тобою — ти ж такий відповідальний батько. А я допомагатиму їм із того, що заробляю на своїй роботі. Нехай це буде моїм внеском.

— Ти серйозно? Як ти можеш просто взяти й залишити дітей? Ти ж мати!

— А ти? Ти ж батько трьох чудових малюків. Як ти можеш планувати поїздку з іншою, залишаючи нас тут? Відповісти нічого?

Він мовчав, опустивши голову. А я встала й пішла до кімнати, відчуваючи, як серце б’ється сильно, але впевнено.

Мене звати Софія, і я завжди вірила, що справжнє щастя будується на довірі та взаємній турботі. Ми з Андрієм познайомилися ще в студентські роки, на факультеті економіки.

Він був тим хлопцем, який завжди посміхався, жартував і здавався таким надійним. Я пам’ятаю нашу першу зустріч у бібліотеці — я шукала книгу з маркетингу, а він випадково штовхнув полицю, і кілька томів упали мені під ноги.

— Вибач, будь ласка! — сказав він, швидко нахиляючись, щоб підняти. — Я такий незграбний сьогодні.

— Нічого страшного, — відповіла я, сміючись. — Головне, що не на голову.

Ми розговорилися, і з того дня все закрутилося. Він запрошував мене на прогулянки парком, розповідав про свої мрії відкрити власну справу, а я ділилася планами про велику сім’ю. Через три роки ми одружилися — просте весілля з друзями та рідними, але таке тепле й щире.

— Софія, ти будеш зі мною завжди? — запитав він мене під час танцю на весіллі.

— Звісно, Андрію. Ми разом побудуємо щось прекрасне.

І спочатку так і було. Народилася наша перша донька, Оксана, — крихітка з великими очима, яка відразу стала центром нашого світу. Андрій був турботливим: ночами вставав до неї, допомагав мені з усим.

Потім з’явився син, Максим, а за ним — молодша, Вероніка. Троє дітей, від восьми до дванадцяти років зараз, — наше найбільше надбання. Я завжди дбала про дім, працювала на півставки в бухгалтерії, щоб бути більше з малюками, а Андрій будував кар’єру в логістичній компанії.

Але роки минали, і щось змінилося непомітно. Андрій почав затримуватися на роботі частіше. Спочатку я вірила його поясненням: «Проєкти горять, клієнти вимагають». Він приходив пізно, втомлений, але з посмішкою.

— Як день минув? — питала я, накриваючи вечерю.

— Нормально, люба. Багато зустрічей. А в тебе?

— Діти раділи, коли ти телефонував. Оксана намалювала тобі малюнок.

Він кивав, але я відчувала відстань. Романтичні вечері стали рідкістю, маленькі сюрпризи — як букетики квітів чи несподівані обійми — зникли. Я намагалася підтримувати себе в формі: займалася йогою вдома, слідкувала за харчуванням, навіть після трьох вагітностей почувалася впевнено.

Друзі казали: «Софія, ти виглядаєш чудово!», чоловіки на вулиці чи в магазині іноді кидали компліменти, але від Андрія — нічого. Тільки обов’язкові подарунки на свята.

Одного разу подруга Марта, з якою ми разом ходили на курси англійської, запитала мене за кавою:

— Софія, а як у вас з Андрієм? Він досі такий романтик?

— Та… нормально, — відповіла я, намагаючись усміхнутися. — Робота забирає багато сил.

— Розумію. Але ти заслуговуєш на більше уваги. Ти ж така гарна жінка!

Її слова зачепили, і я почала задумуватися глибше. Чому він такий холодний? Чому наші розмови стали поверховими?

А потім прийшли чутки. Спочатку від колеги Андрія, яку я випадково зустріла в супермаркеті.

— Привіт, Софія! Як діти?

— Добре, дякувати Богу. А в вас на роботі як?

Вона зам’ялася, потім сказала тихо:

— Слухай, я не люблю пліткувати, але… Андрій часто залишається з тією новою співробітницею, Ольгою. Вони разом на обіди ходять, сміються багато. Може, нічого такого, але…

Я подякувала, але всередині все стиснулося. Додому йшла повільно, розмірковуючи. Ольга — молодша, енергійна, без дітей. Можливо, вона дає йому те відчуття новизни, якого бракує в нашому рутинному житті.

Я не влаштовувала сцен одразу. Спостерігала. Помітила, як він частіше перевіряє телефон, посміхається повідомленням. Одного вечора, коли діти гралися в кімнаті, я запитала прямо:

— Андрію, що відбувається? Ти ніби далекий останній час.

— Та нічого, Софія. Просто втома. Багато роботи.

— Робота? Чи хтось конкретний на роботі?

Він подивився здивовано.

— Що ти маєш на увазі?

— Я чула про Ольгу.

Він відвів погляд.

— Це просто колега. Не вигадуй.

Але я знала. Підтвердження прийшло від іншої знайомої, Лілі, яка працювала в агенції подорожей.

Вона подзвонила одного ранку:

— Софія, привіт! Слухай, я не хотіла лізти, але… Андрій учора бронював квитки на море. На двох. До Єгипту, на курорт. Я подумала, може, сюрприз для тебе?

— На двох? — перепитала я спокійно.

— Так. Але ім’я твоє не правильно написали — Ольга.

Серце закалатало, але я сказала:

— Дякую, Ліло. Це… корисно знати. Мене він на курорт везти не панує.

Того вечора я готувалася до розмови. Діти лягли спати, а Андрій прийшов і сів за стіл.

— Софія, нам треба серйозно поговорити, — почав він.

І тут відбулася та гостра розмова, яку я згадувала на початку.

Після неї Андрій намагався виправдовуватися. Наступного дня він підійшов до мене в кухні, коли я готувала сніданок дітям.

— Софія, давай поговоримо спокійно. Я не хотів, щоб так вийшло.

— Спокійно? Ти плануєш поїздку з іншою, а мені кажеш про паузу для «роздумів»?

— Це не те, що ти думаєш. Ольга — просто… ми добре спілкуємося. Мені потрібен свіжий подих.

— Свіжий подих? А ми з дітьми — задушливе повітря? Ти егоїст, Андрію. Думаєш тільки про свої бажання.

Він роздратувався:

— А ти? Завжди тільки дім, діти, рутина! Я хочу жити, відчувати щось нове!

— Жити? Залишаючи нас? Діти питають, чому тато сумний. Що мені їм сказати?

Він мовчав.

Я пішла до адвоката наступного тижня. Він вислухав мене уважно.

— Софія, з вашими обставинами суд врахує все. Діти з батьком, а ви — підтримка.

— Так, саме так я хочу.

Дома Андрій намагався миритися. Приносив квіти — не на свято, а просто так.

— Любима, пробач. Я скасував поїздку. Давай почнемо спочатку.

Але я бачила його егоїзм. Він думав тільки про свій комфорт, не про те, як це поранить нас усіх.

— Андрію, пізно. Ти показав, хто ти є.

Діти відчували напругу. Оксана одного разу запитала:

— Мамо, чому ви з татом не розмовляєте?

— Дорослі справи, сонечко. Але я завжди з тобою.

Максим додавав:

— Тато сказав, що поїде на море сам. А ми?

— Він передумав, — відповідала я, обіймаючи їх.

Андрій поїхав на той курорт один — Ольга, мабуть, образилася. Він дзвонив звідти:

— Софія, тут гарно, але без вас порожньо. Пробач мені.

— Пробачити? Ти хотів нове життя, то живи. А ми тут впораємося.

Він повернувся засмаглий, але сумний. Намагається бути кращим батьком: грається з дітьми, допомагає по дому.

— Діти, давайте разом піцу зробимо! — пропонує він.

— Ура! — радіють вони.

Але між нами — прірва. Я подала документи, і процес іде. Адвокат каже, все буде так, як я планувала: діти з ним, я — вільна, з підтримкою сім’ї.
Іноді думаю: чи варта була ця зрада такого повороту? Але знаю — я зробила правильно.

Захистила свою гідність. Діти виростуть, зрозуміють. А Андрій, сподіваюся, навчиться цінувати те, що має. Так, звісно мало яка мама захоче залишити дітей батьку, але я реалістка: роботи стабільної я поки що не маю, квартири своєї не маю. Тож дітям краще буде із татом.

Життя продовжується. Я почуваюся сильнішою, ніж будь-коли. Можливо, попереду нові горизонти — робота, друзі, може, навіть нове кохання, справжнє. А поки — дякую за урок. Він зробив мене мудрішою.

Головна кратинка ілюстративна.