Якось вирішили з друзями з’їздити на канікулах в похід по історичних місцях. До точки відправлення потрібно було їхати поїздом цілу ніч. Зібралися, купили квитки, задобривши касирку парою шоколадок, щоб місця були поруч, домовилися, хто що бере з спорядження.
І ось ми готові, завантажилися, вирушили – задоволені, як то кажуть, по саме не хочу. Сидимо, анекдоти розповідаємо, сміємось від душі. Але на наступній станції в купе увійшла вона! Бабуся. З валізою, згортком з хустки, кількома кошиками (не вистачало тільки кота для комплекту або кози) і поглядом василіска. Музика відразу вимкнулася, анекдоти замовкли.
Оглянула бабка місця, глянула в квиток:
– Значить, моя полку – верхня. Ох і порадувала мене касир, я їй пригадаю.
Ми з Васьком запропонували було їй свої місця внизу, але вона моментом нас обложила:
– Сидіти! Я вам що – руїна яка, чи що?
І вмить піднялася на своє місце з усією поклажею. Потім заштовхала її на багажну полицю, залишивши одну корзинку, і зійшла вниз:
– Так, орли, збігайте погуляйте хвилин п’ять, бабка Зіна переодягатися буде!
Сказано це було таким тоном, що сперечатися ми не стали, тільки подумали: «Ну ось, почалося!».
Потім двері відчинилися:
– Студенти, залітай!
Заходимо – там вже стіл накритий: курочка смажена, пиріжки, молоко, капустка квашена, яйця і ще купа всього.
— Що дивитеся? Поїсти, мабуть, з собою нічого путнього не взяли? Можете не відповідати – що я, студентів не знаю? Так що сідайте за стіл і не здумайте відмовлятися! І музику давайте – не на поминках же.
З цим, як ви розумієте, сперечатися було б не тільки марно, але й нерозумно. Сіли, музику ввімкнули, обережненько взялися за частування. Але бабця Зіна виявилася світовою тіткою (а не буркотуном, як зазвичай це буває) з багатою біографією та дуже навіть вільними поглядами на життя.
Працювала вона і провідницею, і кухаркою, і в експедиціях бувала, півкраїни об’їздила і навіть посидіти встигла (за те, що язик довгий, за її словами). Загалом, історій у неї на всю дорогу вистачило – слухали, роззявивши рот. А вже коли вона трохи пригостившись нашим пінним, почала нам анекдоти розповідати. ох і сміялись же ми, такого в інеті не прочитаєш.
Коли вона виходила, чесне слово! Ми всі ледь не плакали, що її станція раніше нашої! Ну є ж такі люди, які залишаються світлою плямою на все життя.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
