fbpx
Історії з життя
На старості маю страшний клопіт з донькою, яка просто руйнує свою родину

Ми ніколи не жили багато, бо в ті часи зрівнялівки всі були одинаково бідні. Але за перестройки вже почали оті проблиски розкоші пробиватися й до нас, але не всім було дано тим скористатися.

Моя родина-одна з таких, які працювали за копійки на заводі.

У нас була єдина донечка Марійка і вона страшенно соромилася нашої бідної квартири у хрущовці. Вона ніколи не приводила до нас подруг, вигадувала, де ми з чоловіком працюємо в школі і так далі.

Звичайно, що я її розуміла, що хочеться мати щось краще в житті, але об’єктивно ми не могли їй цього дати, ми й так віддавали їй все, що мали.

Коли вона вступила до педагогічного училища, то одразу закрутила голову викладачеві і вийшла за нього заміж. Тоді його квартира, певно, здалася їй хоромами, порівняно з нашою, але вона була материна, де вони всі жили.

Свекруха не дуже приязно прийняла мою дитину і в їхній трикімнатній квартирі їм було тісно. Марічка пожила кілька років, привела на світ донечку, а далі почала говорити чоловікові, що хоче мати окреме житло.

На окреме житло треба було заробляти, а от мій зять звик, що він викладає, тому вирішив, що за винагороду від студентів буде приймати екзамени. Скоро це дійшло до директора, який подібні речі не терпів і мого зятька звільнили з роботи.

Іншої він знайти не міг в тому маленькому містечку, тому подалися вони в наше місто і якийсь час знімали квартиру на ті гроші, що «заробив» зять.

Він знайшов роботу в місцевій школі, але вже боявся так заробляти гроші. І ось моя донька бере й їде за кордон на роботу.

– Я вам покажу, як гроші заробляти, – отак сказала і дійсно почала заробляти.

Вона регулярно висилала сюди кошти, які чоловік вклав у покупку нової квартири і в ремонт. Здавалося б, пора нашій доні і вернутися, але вона вперлася, що не поїде, бо з дитинства мріяла мати свій заміський будинок.

І почалося – чим вище зводився мур будинку, тим сильніше налягав мій зять на стакан.

Знаєте, ми з моїм чоловіком жили в бідності, а деколи й в нужді. Коли наша донька вчилася, то часто ми мали на сніданок лише чай з сушками, але ніколи між нами не було таких стосунків, ніколи ми не казали один одному таких слів, як каже наша Марічка Владиславу.

Я вже їй говорю:

– Доню, родину втратиш! Чоловіка збавиш, а гроші тобі кращого не дадуть.

– Що там збавляти? Ще дякувати мені все життя буде, що я його з бідноти виведу.

– Доню, донька тебе не бачить, який ти їй приклад даєш?

– І вона мені дякувати має, а прикладів в житті буде. Не переживай!

І будинок стоїть на вулиці найкращий з кованим парканом з нержавійки, і квартира є, але забаглося доньці ще машину.

Владислава зі школи не звільнили, не знаю, може, пожаліли, але дали роботу якогось завгоспа, то тепер він разом з двірниками й «працює», моя онучка вже вступила в університет і рідко приїжджає, бо в іншому місті.

У неї своє життя.

А ми з чоловіком просто не знаємо, як переконати доньку вернутися, бо може сама жити в тих хоромах, що побудувала. А вона тільки фиркає:

– І буду сама жити, як не вмієте мій мозіль пошанувати, то гріш вам ціна, невдячні.

Я не розумію, навіщо таке життя і такий шлюб? Я вже сама казала Владиславові, нехай шукає собі іншу жінку, бо життя проходить, а моя донька може й не вернутися і що тоді? З ким старість доживати?

Але він вже такий зневірений, що нічого від життя не хоче, лиш одного – пити. Я думаю, що, коли Марічка приїде і побачить його таким, то вижене. Не знаю як чинити. Чи взагалі не лізте в чуже життя?

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page