Не знаю чи в кожного таке було, але в моєму житті був чоловік від якого я просто божеволіла, думала не перестаючи і сльози лила в подушку.
Був він далеким і недосяжним, манив мене та дразнив, кликав з собою чи не все життя, а я все боялася ступити на ту звабливу невідому стежку.
Він був старшим за мене на десять років і звали його Ігор. Вперше я його зустріла в вісімнадцять років, тоді з шкільним хором виступали, а він там був присутнім в ролі керівника чи кого, я вже не розуміла. Але я очей не могла від нього відвести – гарний, високий, усмішка – до глибини душі мені засвітила.
Ох, я просто ним марила і всі мої дівочі ночі були сповнені спогляданням в небо і зірки вимальовувалися в його силует. Як я мріяла, що задзвонить хтось у двері, а на порозі він, просто помилився дверима, але радий цьому.
Мама бачила, що я геть не своя і мріяла, коли це все минеться, а я мріяла, щоб це ніколи не минуло, щоб моє почуття було вічним.
У свої двадцять я знову зустріла його, в університеті. де він був викладачем, а я студенткою. Наші пари були раз в тиждень, але серце моє тьохкало і співало, я жила від пари до пари. Знала про нього все, бо за той час не одна студентка мріяла про нього і проводжала довгим пристрасним поглядом в коридорі.
Він був одруженим і мав двох малих діток.
Якось він попросив мене занести йому журнал на кафедру, він мав виставити оцінки. Хоч це й не були мої обов’язки, але я мало не билася зі старостою, щоб понести йому журнал.
Я мало з того пам’ятаю, тільки те, що були й натяки і гра фраз і п’янкий аромат чоловічих парфумів. Тоді я зрозуміла чітко, що можу розраховувати на щось дуже коротке і сильне, дуже ефемерне, яке мені в житті дуже відгукнеться не раз.
І я прийняла рішення, що ніколи не зраджу своє глибоке кохання обіймами в тісній комірчині.
Знайшла гідного хлопця, який мене любив і створила з ним родину. Після закінчення вишу ніразу не приїхала на зустріч випускників, щоб не побачити його.
Сімейне життя насамперед рутина, тому не дивно, що в свої сорок я зрозуміла, що не хочу рутини, хочу того яскравого і короткого почуття.
І спокуса знову прийшла в його образі. Він приїхав як запрошений лектор до нашого вишу, я очей не могла відвести – такий же красивий і харизматичний.
Я вирішила, що доля дає мені шанс, який я просто не маю упустити. Далеко-далеко на обрії майоріла думка про мою родину і чоловіка. Мені було байдуже.
Я прийшла і зізналася, що знаю його роки, ще коли співала в шкільному хорі.
– Тоді я вам можу довіритися, – сказав він, – Я шукаю гіда по вашому місту, бо страшенно хочу їсти, а наші столові мені вже набридли.
Ми сиділи в хорошому ресторані, я показувала йому, що чекаю більшого і він був згідний на це. Його оселили в гуртожитку і це було водночас смішно і дуже романтично. Я ніби помолоділа на ці двадцять років…
Хитке крісло, стіл і скрипуче ліжко. Ми якось несміливо підійшли один до одного. І це було так дивно, що просто викликало сміх, вибачте, але те скрипуче ліжко врятувало мене від гріха, на щастя чи на біду.
Я сміялася, я плакала, але сказала, що просто не можу.
Він зрозумів і провів мене до зупинки.
Ту ніч я дуже сильно плакала, пам’ятаю, що чоловік навіть питався чи не викликати швидку. Я оплакувала свою любов, довгу і глибоку, яка так і не стала моїм щастям.
Зараз мені шістдесят, за законом жанру я маю знову його зустріти. Не знаю, як я вчиню зараз, коли чітко розумієш, що жити далі – це розкіш, за яку дякуєш Богу.
Фото Ярослава Романюка.
