Я виховувалася без рідного батька. Мої батьки розлучалися, коли мені було лише шість років.
На розгляд справи мама потягла мене з собою. І там, на суді, батько сказав, що я йому не потрібна – так само, як і жінка, з якою він мене нажив. Я запам’ятала ці слова на все своє життя. Мені прикро досі, хоча минуло вже стільки часу.
Ми дуже бідно жили з мамою. Батько ніколи не допомагав нам. Грошей не платив. Але мама якось намагалася зробити наше життя не гіршим, ніж у інших. Вона працювала в швейному цеху і частенько брала роботу додому.
Через кілька років вона знову вийшла заміж, і нам стало жити набагато простіше. Мій вітчим дяко Микола був просто чудовою людиною. Він любив мене, як рідну доньку. У них з мамою не вийшло мати свою спільну дитину, тому всю свою не розтрачену батьківську любов він подарував мені. Він возив нас з мамою в зоопарк. Я досі пам’ятаю цей захват, адже з рідним батьком я нічого не бачила, крім суперечок.
А з дядьком Миколою все було по-іншому. Ми їздили відпочивати на море, і це було просто чудово. Все було в нашому житті чудово. Але потім сталася біда – мама занедужала. Ми по черзі сиділи біля неї. Дядько Микола кожен день приносив їй свіжі квіти. Вони так радували маму, і вона посміхалася, не дивлячись ні на що. Я вперше бачила у своєму житті, щоб чоловік так плакав. На той момент мені вже було вісімнадцять років.
Мама видужала, і ми вже всі плакали від щастя. Я зрозуміла тоді, наскільки сильно ця людина любить маму. Незабаром я вийшла заміж і народила близнюків.
Якось гуляючи з ними, раптом зустріла свого рідного батька. Я впізнала його чомусь відразу. Він, як не дивно, теж мене впізнав і видав мені: «Ти чому не спілкуєшся ні зі мною, ні з моїми родичами? Проходиш повз, навіть не вітаєшся. На весілля не запросила. Як тебе тільки мама виховала! Я відразу знав, що вона з тебе не зможе зробити хорошу людину. Виростила невдячну доньку».
Такі слова для мене стали просто вершиною розчарування. Я відповіла йому: «Ти хто такий, щоб мені щось подібне казати? Забув, як ти в суді, багато років тому, відмовився від мене? Твої ж слова були, що я тобі не потрібна. Так що йди звідси разом зі своєю ріднею. Ви мене знати не хотіли, що тепер раптом змінилося? У мене є батько, а ти мені ніхто!»
Я сама від себе не очікувала таких слів. А вже татко мій точно не очікував. Він вирішив, що може ось так зі мною спілкуватися, не бачачи стільки років. А я вже не та маленька дівчинка, яку він кинув в дитинстві. Він раптом став якимось невидимим. Став щось бурмотіти собі під ніс, а потім попросив у мене грошей – мовляв, нездужає і хоче поправити своє здоров’я.
Я розсміялася йому в обличчя. За всі ці роки він так і не змінився. У людини так і не з’явилися цінності в житті. Грошей я йому не дала. І совість з цього приводу мене зовсім не тривожить. Нехай йде працює або просить у своєї рідні, яку, я теж не знаю, завдяки йому.
Прийшовши додому, мені стало боляче від того, що перша зустріч з рідним батьком через багато років відбулася саме так.
Фото ілюстративне.
