А я колись голову собі ламала – хто ж то міг бути, заміж довго не виходила. Бо все чекала, що хлопець зізнається і ми будемо разом на все життя. але ж ні – треба було мовчати, а через тридцять років зізнатися!
Чесно скажу, що колись думала на Дмитра, що то саме він пише мені листи і квіти запихає в двері гуртожитської кімнати.
То було під час навчання в училищі, ніби всі ще діти, а вже хочеться якихось почуттів, ніжності, зір і щебету ночі!
І ось в мене чи не першої з’явився залицяльник, але не явний, а таємний. Спочатку були квіти з запискою «Для Наталі», далі були вірші і все це тривало все моє навчання.
Дівчата заздрили, а мене ці вияви уваги дуже бадьорили і окрилювали. То ж не школярські залицяння, а гарне і щире почуття та ще й так оформлене.
Звичайно, що я перевірила чи не всіх хлопців з нашого потоку на наявність такого почерку, але всі пройшли перевірку.
І отак я губилася і любилася з уявним кавалером, він був дуже близько, бо знав, коли я їду додому чи, коли у мене якісь неприємності, бо завжди якось розраджував. І в той же час, був дуже далеко, бо я не могла його знайти.
До мене залицялися і реальні хлопці, але серед них Дмитра не було. Цей хлопець мені подобався. Але він був надто мовчазним, а я вся така говірка та рвучка, тому думала, що його просто такі голосні дівчата не приваблюють.
І ось на четвертому курсі я зустріла хлопця, який був з тих, що бачать дівчину і вже не відпускають. Він одразу сказав, що хоче зі мною одружитися і вже моя думка була не так важлива. Він сам запропонував аби познайомитися з моїми батьками, потім я познайомилася з його. І все наче й зі згодою моєю, але якось воно було не так.
Андрій був гарним та ціпким хлопцем, але ж він не був тим загадковим шанувальником. І отак я задкувала та все чекала, коли біля моїх дверей не просто буде букет ромашок, а й хлопець, який їх нарвав!
Не сталося.
Всі навколо тиснули:
– Виходь заміж, бо ж такий хлопець, шанс упустиш і не розкаєшся!
Я й вийшла!
Самотності боялася в двадцять один рік!
Господи!
Але жити з Андрієм було важко, бо його постійний контроль всього в моєму житті не давав мені дихати. Ще поки була в декретній відпустці – ще нічого, але як вийду на роботу, то лиш одні скандали.
– Чого фарбуєшся? Чого спідницю одягла? Чого пізно прийшла?
Далі залучив до цього й моїх батьків. Мовляв, і так тієї зарплатні як кіт наплакав, то хай я сиджу дома і виховую сина.
Мама радила погодитися.
– Доню, то ви поки молоді, то таке відношення, а через років п’ять все стане добре.
Не стало добре ні через п’ять, ні через десять.
Коли поділили майно, то я просто на вільні груди дихнула і вже біля себе й близько ніякого чоловіка бачити не хотіла.
Син випурхнув в училище, далі пішов працювати і я практично сама собі ґаздиня.
За професією я не працювала, бо то була в декреті, то потім сиділа вдома заради миру в родині і так мої навики й пішли коту під хвіст.
Тепер я доглядаю чужих діток за кордоном, кажу, що поки нема своїх онуків, то ще можу працювати.
Звичайне життя, як у всіх.
І ось одногрупниця сказала, що така дата, тридцять років, гріх не приїхати.
«А що в мене в житті такого гарного було за останні роки? Поїду!», – подумала я.
І от там ніби ті тридцять років не святкували, а скидали зі своїх пліч! Просто молоділи на очах! А танцювали як! Такі жіночки в тілі, а жодного танцю не пропустили і не захекалися!
І ось танцюю я з Дмитром, а він і зізнається:
– Наталю, то був я!
Отак!
Любив мене, а зізнатися не міг. Коли ж я заміж вийшла, то не міг мені пробачити! Довго сам не женився, а коли у нього маленькі діти були, то дізнався, що я розійшлася з чоловіком, проте кинути дітей вже не міг сам!
Тепер мені дзвонить та пише, але я вже так обпеклася з чоловіком, що й не знаю, що робити. Так, в душі тепло і літо, але ж я вже давно не та весела дівчинка! І не в останню чергу, винен в тому Дмитро!
Фото Ярослава Романюка.
