fbpx
Історії з життя
На таку розмову й на втрапила сама Марина, яка сиділа та міцно зціпила зуби, бо бачила в дзеркалі, що чоловік все глипає і глипає на Оресту

Мокрий сніг падав і падав, осідаючи на дахах і деревах. Марина дивилася на налиплі пухнасті квіти на її кущі гібускусу, виглядало, що засохлі патики зацвіли ніжним білим цвітом.

– Навіть, сухе та старе хоче цвісти, – сказала голосно.

Але ці слова швидше всього стосувалися її чоловіка Мирона, який раптом у шістдесят захотів цвісти і пахнути, коло молодиці. Марина тільки скривила губи, бо що робити з такою оказією поки не знала.

Те, що Мирон на язик вмілий, вона добре знала, бо саме його міткі слова та примовляння звернули на нього увагу. А з вигляду такий собі був невисокий. Кирпатенький, а дівчат задирав вродливих і багатих. А що вже танцювати любив, то всіх дівчат на танцях бере та й усі йдуть, бо з ним просто літаєш, а не танцюєш.

От і вона, донька сільського голови, гарна й розумна, втратила всі упередження і захотіла бути лише з ним.

Батько кривив носа, а матір заламувала руки на такого жениха, проте вона була безкомпромісна:

– Або він, або ніхто.

Батьки згодилися, бо що ж як перерадити не можна…

Жили вони щасливо, так би вона сказала. Не було у них проблем з житлом чи з грошима, тато з усім поміг, а далі й вони самі почали господарювати. З’явилося у них двійко діток. Все як у всіх.

З вигляду пара була дивна: красуня і такий невиразний чоловічок, але варто було йому розкрити рота, як ви вже й красуні не бачили, а сміялися та слухали Мирона.

Мирон шоферував і по дорозі не одну молодицю зачіпав та вигартовував, не поїздка, а чисто тобі концерт. Але все не заходило далеко, принаймні так вірила Марина.

Бо він ніколи не затримувався з рейсу і приходив додому та не жалкував любощів для жінки.

Але сумніви у неї були все життя.

Хто б подумав, що отак на сиві коси вона почне його ревнувати і буде мати чіткі причини?

А все ота сусідка Ореста. Приїхала недавно з Італії, де роки пробула, хоч і ровесниця її, але вигляд має кращий, пещений та холений. Поки Марина порала сотки городу та господарку, Ореста зі своєю сеньйорою робила манікюр та відпочивала по курортах. І от приїхала на її голову!

Приїхала та не сидить вдома, а все в роз’їздах по сто раз на день. І отак зайде в автобус та стає поруч з Мироном біля його водійського крісла:

– Ой, Мироне, я тут біля тебе постою, бо геть мені недобре стояти позаду.

– То сідай позаду, – жартує Мирон.

– Ой, не хочу ні сидіти ні стояти позаду, а отут коло тебе, але якщо ти не будеш плутати мою ногу і оцього переключатора, – кокетує Ореста.

І на таку розмову й на трапила сама Марина, яка сиділа та міцно зціпила зуби, бо бачила в дзеркалі, що чоловік все глипає і глипає на Оресту.

А далі почала помічати, що він став ретельно готуватися до виїзду – і голиться, і перед дзеркалом волосся сто раз зачісує, щоб лисину прикрити, і пахтиться, що дихати не мож.

– Що це ти, Мироне, так прихорошуєшся, – питає вона.

– Начальство має бути, – каже він.

Але вона добре знає, що ота парочка мило воркує цілу дорогу та піджартовує та розпалює словами один одного, а далі у нього є перерва, то, може, вони й на каву ходитимуть.

І що вона має йому сказати? Мені не подобається, що ти з Орестою говориш? Це ж смішно. Чи піти до неї та поговорити, що свого чоловіка не маєш, то на чужого нема чого надіятися? Всядся делебом на крісло та ковтай пилюку, як усі?

Чи вона собі вже просто придумала і нічого немає. А якби й було, то що тоді робити? Чекати поки все пройде, як от розтане сніг на її сухому гібіскусі і він знову бкде таким як завжди: весною зеленітиме, а влітку цвістиме…

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page