fbpx
Без категорії
«На той час я розлучилася з чоловіком. Дітей вирішила залишити на маму, а сама подалася в Італію — на рік, — розповідає пані Оксана. — Мені нічого не бракувало, жила з батьками. Розуміла, хату вони мені залишать. А ось що я залишу своїм дітям? Мені ж хотілося того «люксу», якого в нас нема. Купити квартиру, машину»

Як і більшість українських жінок, пані Оксана їхала в Італію на заробітки на рік, а залишилася аж на 16!

У Неаполі пані Оксана викладає в українській школі, працює в Інституті слов’янської культури імені. Її старша донька Наталя навчається на іноземній філології в Неапольському університеті Федеріко Секондо, молодша Христина — естетист — робить манікюр-педикюр, татуювання брів, губ, чистку обличчя, масажі.

Розпочалась італійська історія української вчительки ще 1998 року. Тоді мама її учениці (працювала Оксана вчителем української мови і літератури у Львівській школі), яка вже освоїлась в Італії, запропонувала виїхати в Рим, мовляв, там є робота.

«На той час я розлучилася з чоловіком. Дітей вирішила залишити на маму, а сама подалася в Італію — на рік, — розповідає пані Оксана. — Мені нічого не бракувало, жила з батьками. Розуміла, хату вони мені залишать. А ось що я залишу своїм дітям? Мені ж хотілося того «люксу», якого в нас нема. Купити квартиру, машину».

Оксана знала французьку і німецьку мови, вільно володіла польською. Інформацію про себе — хто вона, звідки, скільки їй років, ким працювала, з якою метою приїхала, а також, загальні фрази: як доїхати, скільки коштує квиток, де вийти, — вив­чила за допомогою італійського розмовника.

Коли приїхала у невеличке містечко під Римом на віллу німецького лiкаря — місце роботи мами її учениці пані Світлани, — була шoкoваною. Жінка, яка відчинила двері, повідомила, що Світлана вже тут не працює. Що робити, куди подітися, де шукати Світлану (тоді мобілки були рідкістю).

Пані Оксана німецькою пояснила лiкареві, хто вона, чого приїхала і в яку неприємну ситуацію потрапила. Тільки після того, як господар додзвонився до Світлани, яка на той час уже працювала в іншій сім’ї, жінці дозволили переночувати на віллі.

У неділю вона разом із пані Марією (заробітчанкою, яка працювала на місці Світлани) поїхала у Рим, до церкви, де зустрічаються українські жінки. «Коли я вийшла після Літургії, наче сталося якесь диво. До мене підійшла жінка. Сказала, бачу, ви з сумками, якщо не маєте де зупинитись, можете пожити в мене. Моя хазяйка зараз у лiкарні, живу сама», — пригадує пані Оксана.

Нeзнaйома жінка розповіла Оксані, де і як в Італії шукати роботу. Коли жінки були у центрі Рима — на місці зупинки автобусів з українськими заробітчанами (там можна за певну суму «придбати» собі роботу як у наших, так і в італійців), до них підійшов солідний чоловік-українець. «Я працюю з арабською фірмою, яка має агенцію з працевлаштування», — сказав.

За якийсь час пані Оксана вже їхала до цієї агенції. Коли зайшла в кабінет, керівник агенції саме розмовляв по телефону. “Вам потрібна бейбі-ситер (англ. — няня)? — спитав когось у телефонну трубку. — У мене є така”, сказав, поглянувши на мене.

Заплативши 200 доларів за отриману роботу, Оксана почала працювати нянею в італійських пенсіонерів у Неаполі. Бавила їхніх онуків — дворічного хлопчика і чотирирічну дівчинку. Дітей бабусі і дідусеві привозила донька, яка жила у Мілані. «Якщо з хлопчиком ще можна було справитись, то з дівчинкою ніяк.

Була дуже розбалувана (дітям в Італії дозволяють усе), змінила вісім няньок. Якщо щось не по її — тупала ногами, обзивала мене “крiтіна”, “ідioта”, вигадувала, що я її δ’ю. Я спочатку плакала, а через місяць залишила роботу.

Працювала барменом, офіціанткою в ресторані, менеджером з продажу німецького посуду. Протягом усього цього часу — також вчителькою української мови та літератури. «Нашу школу відкрили у в Неаполі, при «Асоціації українських жінок в Італії». Класи у неапольському ліцеї, навчання — по суботах. Маємо п’ять класів — від першого до сьомого, крім третього. У них навчається 40 учнів. Найбільше —12 — в першому, найменше — троє — у п’ятому.

На кожен клас — одна вчителька. Викладаємо українську мову і літературу, історію України, географію України, українознавство, до четвертого класу — малювання. Всі вчителі працюють на громадських засадах», — розповідає.

Читайте також: Жити в Італії дорого. Прожитковий мінімум ніяк не вписується в середню зарплату. Італійцям допомагають мами-тати, як мінімум, житлом: Італія очима українки

Коли пані Оксана розповідає про українську школу, бачу, як світяться її очі, з якою гордістю згадує свою малечу. На фотографіях — маленькі італійські українці, які сумирно сидять за одномісними партами. На вчительському столі вишивані рушники, на стіні — Шевченкове «Чужому научайтесь й свого не цурайтесь».

Після року перебування в Італії пані Оксана зрозуміла, що в Україну не повернеться. У 99-му вона привезла на канікули дітей. Коли дівчата закінчили школу, вирішили перебратися до Італії, де зараз вчаться і працюють. У 2002 році Оксана реалізувала свою мрію — купила двокімнатну квартиру у Львові, дві машини, на яких зараз їздять вона і її старша донька.

«В Італії жінки почуваються по-іншому, ніж в Україні. Скільки б тобі років не було, чоловіки роблять компліменти, запрошують на каву, в ресторан», — додає з усмішкою.

За матеріалами – Високий Замок.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.