На верху почулися кроки, рипнули двері, далі кроки по сходах і зупинилися біля моїх дверей. Довгі роки я не відкривала двері, але цього разу я вирішила впустити колишню подругу в свою квартиру.

– Його не стало, – опустила голову літня жінка.

– Проходь, – відказала я і запросила її на кухню.

Вона знову говорила про своє, жалілася, що так їй пішло життя, що вона хотіла зовсім іншого. Мені не хотілося таке слухати, бо я починала пригадувати все, що було, але сьогодні я зроблю виключення для Марини, лише сьогодні.

Ми жили в п’ятиповерхівці, працювали на одному підприємстві, ходили разом на роботу і якось здружилися. Марина була весела, мріяла про велику родину, свою дачу і жигулі.

Але натомість мала одну бліденьку доньку, чоловіка – оркестранта і раз в рік їздила на море, чим дуже пишалася.

– Зрозумій, Маріє, – казала вона мені, – жінка має мати чоловіка, бо тоді вона справжня жінка. Ну от для кого ти живеш? Комусь є діло до того чи ти є чи ні?

А я що? Я б рада мати чоловіка, але ж і красою не вийшла і фігурою, тому просто жила, раділа, що зацвіли фіалки і кіт вернувся з гулянок додому.

Але далі почав Маринин чоловік все частіше давати концерти, тому я вже відточила свої рухи, мов той швейцарський годинник: підвищені глоси, звук посуду, рвучко відкриваються двері, дві пари ніг тупотять і я вже нарозтвір відкриваю двері і різко закриваю за Мариною і її донькою, щоб Іван не встиг заскочити.

Під дверима він ще чехвостить і мене, але я кажу, що ще трохи і викличу міліцію, тому його голос затихає.

– Ти як таке можеш казати, – обурюється Марина, – Та його з роботи виженуть, як з міліції прийде писулька. Ми тоді на що будемо жити? Ти хоч трохи розум маєш?

Я тоді дивилася на Марину, її розтягнений халати, стоптані тапці, на доньку з відвислими на колінах колготами, які ще й злізали, бо гумка давно розтягнулася і мовчала. Я хотіла сказати, що з таким чоловіком вона тільки втрачає, але Марина давно мені на це сказала:

– В дитини має бути батько! Ти дітей не маєш, тому нічого не розумієш!

І отак ми жили, бувало, що подруга по кілька разів на тиждень в мене ночувала, а потім вдягала своє парадне плаття і йшла попід руку з Іваном на концерт, йшла мов королева, пишаючись чи то ним, чи то собою.

Я йшла на концерт плентаючись позаду або з подругами, які теж були самі.

Мені було сорок років, коли у моєму житті з’явився Дмитро, удівець з донькою. Вони переїхали до мене жити і я була найщасливішою жінкою на світі.

Тільки ми налагодили свій побут, як після чергового концерту затупотіли ноги Марини, бо донька вже вчилася в училищі в іншому місті, і я за звичкою відкрила їй двері.

– Ти уявляєш.., – і Марина почала перелічувати причини чергового концерту, Іван вже й не сходив гупати в двері, бо не мав сили, але ще добряче горлопанив.

Подруга сиділа десь годину і не збиралася йти, аж тут на кухню зайшов Дмитро і каже:

– Ми вже лягаємо, ти б уже йшла, Марино.

– Що?, – подруга була вражена і не знати чим більше – присутністю чоловіка в моєму домі чи його словами.

– Ти своїми розмовами не даєш нашій доньці спати, їй завтра в школу, а нам на роботу. Тобі час.

– І ти мене отак виженеш, – вона глянула на мене, – Ти думаєш, що він тут довго в тебе пробуде? Та вони обоє тобою скористаються і все, а ти вуха розвісила! На себе подивися, отямся!

– Марино, тобі час, – ледве вимовила я.

– Добре, я піду, але ти знай, як ти мене підвела і що буде на твоїй совісті!

Відтоді подруга всім почала про мене говорити, як не мала приводу, то придумувала, але приходити перестала. Мені було гірко, адже я стільки разів її виручала, а тут, коли я маю нарешті родину, то вона так чинить. Тому, коли вона стукала після чергових концертів, то я не відкривала.

Йшли роки, ми з Дмитром і далі разом, наша донечка привозить нам онуків на вихідні. Марина останні роки доглядала Івана, він був лежачим десять років і ось сьогодні його не стало. Мені шкода, що так сталося, але не шкода її. Вона сама обрала таке життя і ще й ним пишалася, то чого я маю їй співчувати? Хіба не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page