fbpx

На весіллі у сина я була дуже сумна. Бачила, що гості переглядаються та шепочуться, мовляв, он як свекруху перекосило, ото буде щастя для невістки. Я справді дуже раділа, що діти люблять один одного, але не могла нічого з собою зробити

Думками я була на своєму весіллі.

Ми теж були з Олексієм отакі щасливі, я була певна, що щастя триватиме вічно… Як же я помилялася. Не знала, що стану на такому розпутті, що, куди не підеш – нема певності, а серця тягнуло лиш туди, де «підеш голову покладеш».

Ми працювали на заводі з Олексієм. Там і познайомилися, квартиру отримали, заощадження відкладали.

Але потім сталося все й водночас – завод розвалився, ми втратили роботу і втратили всі заощадження.
Як було дітей ростити? За що жити? але найгірше, що моя опора і підтримка, мій коханий Олексій геть втратив берег.

І тих грошей було кіт наплакав і чоловік ще все з хати виносив. Якось на базарі я побачила знайому, нашу головну бухгалтерку з заводу, яка торгувала всяким барахлом. Вона й підказала, що можна поїхати купити товару, а потім продавати і так вижити.

– Я квартиру продала за безцінь, все вклала сюди. Отак пару років поїжджу і вже матиму своїх клієнтів і виживу. А ти думай, – сказала вона мені.

Я тоді до мами й тата:

– Поможіть мені з грошима, – прошу, – самі знаєте, що нема мені на кого покластися.

Тато оді продав свого жигуля і віддав всі гроші мені.

Їхала я в потязі вся в надії, що от-от в моєму житті все буде добре: діти ситі, чоловік тверезий.

Як водиться, розговорилася з однією жінкою в потязі і, як то буває, все виклала, як на сповіді. Вона замовила чаю й мені і потім я якось дуже швидко заснула…

Кинулася до грошей – нема, і жінки тієї нема…

Отак я опинилася на вокзалі в чужій країні без копійки. Вертатися? За що? А мама з татом? Я кілька днів вешталася по вокзалу, бо не мала де переночувати. Просити гроші було дуже соромно.

Не знаю чому, але мене окликнув продавець лавашів і чебуреків, мовляв чи треба мені робота. Я згодилася і він сказав, що можу йому допомагати. Отак я й знайшла першу роботу, далі вже мила посуд в ресторані, а далі власниця цього закладу запросила мене раз помогти з вечором на дачі, далі другий і так я залишилася в неї працювати.

Я довго не була вдома і їхала вся тремтячи – як діти! Серце гріло, що віддам частину грошей батькові, а на іншу діти житимуть добре.

Олексій все ще не брався за розум, я йому залишила трохи на прожиття, а далі до мами й дітей. натішилася кілька тижнів і назад.

Отак я їздила кілька років і нічого не змінювалося в моєму житті, хіба те, що ледве впізнавала дітей, які росли без мене…

А потім якось до моєї газдині приїхав брат і почав заглядати до мене на кухню та пропонувати допомогу… І так мені його очі запали в душу…

Яка я була спрагла гарних слів, доброго ставлення, турботливого ставлення…

А він і каже:

– Давай до мене. Я сам, бери дітей і будемо разом.

Серце мені калатало від щастя. Нарешті у мене буде повноцінна родина! Справжня.

Поїхала додому певна, що вже беру дітей і їду.

Аж тут приїздить Олексій – не те, що тверезий, але й на власному автомобілі. Взявся за голову, розпочав з ще одним колегою будівельний бізнес. Зараз просто процвітає.

– Галинко, до кінця життя буду в тебе пробачення просити за те, яким був. Все тобі компенсую. Давай почнемо все життя з початку…

І діти, мов ті пташенята. Обіймали нас і казали, що з татом добре жити і будинок у нас скоро буде власний.

Що тут було обрати? Господи! Чому зараз?

Я тоді поїхала назад, пояснила, що мушу з людиною розійтися добре, бо ж надіється на мене, але сама хотіла лише до Олега.

Газдиня мене прийняла дуже прохолодно, сказала, що я маю знати своє місце, воно на кухні, а не біля її брата.

І я тоді подумала, що буде потім? Надіятися на кохання чи вернутися до обов’язку?

Я обрала певність і визначеність… В цьому Олексій мене не підвів, але в усьому іншому навіть дуже…

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page