Я зі свекром не жила і не знала його й до весілля, як людину. Так само після весілля ми з чоловіком переїхали жити подалі від дорогої родини.
Така була ще ситуація, для мене щемлива, але свекор теж зніяковів, намагався вдати байдужого:
– Візьміть ці гроші, збирав собі на човен, але вам потрібніше, – і віддав нам загорнуті в хустинку купюри.
Олег не хотів брати, але тато наполіг:
– Це не з весілля, це мої. Мати нічого не дізнається.
І отак ми поїхали в світ з батьковими грошима і більше не верталися ні в те село, ні бачилися зі свекром. По телефону вітали один одного зі святами і могли поговорити хвилин п’ять, то я теж не рахую, що то знати людину.
Чого так сталося? Та все просто – свекруха була жінка з характером і то таким, що нікому від того характеру толку не було.
На весіллі вона дуже себе яскраво показала. Я була без приданого, у мене лише бабуся і то в іншій області, а тут вже й ми дитину чекаємо. Зробила вона весілля:
– Зроблю, а куди дінуся, син у мене один, то доньок двоє, а син мізинчик.
Ми мали жити у них, бо сестри вже були дорослі і заміжні, а Олег був пізнім і мав бути при батьках.
Проте, не могли ми зі свекрухою ужитися, а по весіллі на перший же ранок, то вона зайшла без попередження в кімнату зі словами:
– Та скільки спати можна?
І з такими словами вона взялася конверти з весілля розкривати та рахувати гроші, бурмотіла, що піде на оплату, а що їй.
– Нема з весілля доходу, – сказала і все забрала з собою.
Я Олега розбудила і все йому розказала, адже як так, ми ж без копійки лишилися. А вона тоді сказала, що ми ще й винні їй залишилися і маємо відробити.
Я тоді сказала чоловікові, що раз так, то я їду до бабусі. Він вирішив поїхати зі мною. Свекор завів машину і підвіз нас на потяг.
І отак віддав свої гроші, які нам потім дуже пригодилися.
Свекруха не мала нестачі в онуках, бо доньки регулярно бабусі приводили, та й дідуся не забували, бо той мав давати на усіх гроші.
Бог теж був до нас добрий, і бабуся мені й хату переписала і діток мені бавила. Олег ввесь час хату оновлював, ремонтував, доробилися ми й до квартири, але село не забували.
Через років п’ятнадцять Олег став їздити до своїх батьків, думав, що час матір якось заспокоїть, але ні, не могла чомусь все забути вона.
А далі її не стало, я не їхала туди, не хотіла аби сторонні бачили, який буде прийом невістки, а він точно би був, бо сестри пішли в матір.
А далі приїхав якось Олег блідий:
– Тата нема, вони його кудись відвезли, а куди не кажуть. Хату продали і гроші між собою поділили!
– Та хай наїдяться, батька де шукати?, – спитала я.
Нам пішов час аби ми батька знайшли і привезли до нас. Він був такий радий.
– Я їм стільки грошей віддавав, все їм та їм. Чого ж вони наїстися не могли?, – питав і себе, і нас.
І я теж себе питаю, що людина для нас зробила один добрий вчинок і ми те пам’ятаємо стільки років. А рідні діти, які ввесь час були з ним, яких він забезпечував всім, все життя присвятив отак розпорядилися? Дружина його не цінувала і це якось донькам передалося. Я в тому певна.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
