Я виховувалася в родині, в якій були дуже міцні родинні зв’язки, і ніколи не могла подумати, що роками не буду розмовляти з власною дочкою. Нічого не віщувало біди, у нас була повна сім’я, донька не знала відмови ні в чому, ні від мене, ні від чоловіка. Розумниця, красуня, одна з кращих учениць коледжу. Все було чудово, поки в нашій родині не сталося лихо. Чоловік серйозно занедужав, і буквально через рік його не стало. Це було серйозне випробовування, як для доньки, так і для мене. Але не дарма люди придумали приказку про те, що біда не ходить одна. Коли чоловіка не стало, я так журилася, що не відразу помітила, як у дочки увійшло в звичку не ночувати вдома, по навчанню з’їхала і взагалі суттєво віддалилася від мене.
Коли я схаменулася, і спробувала повернути у стосунки з дочкою колишню близькість, було вже пізно. Донька зв’язалася з поганою компанією. Її оточення складалося з сумнівної молоді, що живе в гуртожитку і віддавала перевагу проводити вечори за випивкою. Пізніше виявилося, що донька ще й зустрічається з молодим чоловіком з тієї компанії. Я з усіх сил стримувалася, щоб не поставити їй ультиматум і тішила себе надією, що діло молоде, скоро розбіжаться. Але в один день моя улюблена донька притягла «це» додому, заявивши, що її коханий через помилку залишився без роботи і тепер йому ніде жити, а гуртожиток тільки для співробітників заводу. Тут вже я не стала себе стримувати, запитала, як цій молодій людині не соромно знайомитися зі мною при таких обставинах? На що він просто заявив, що любить мою доньку.
Моя ж дівчинка була немов загіпнотизована, і чути мене не хотіла. Сказала, що раз я не даю їм притулку, то вони підуть на вулицю, а мене знати більше не бажають. В той день моя донька дійсно покинула мій будинок, як я тоді думала, ненадовго. Але все виявилося інакше. Сама не знаю, як так вийшло, але наша сварка з донькою затягнулася на десять років. Спочатку я намагалася помиритися, але вона всіляко уникала будь-яких контактів зі мною, а пізніше і зовсім вискочила заміж за того хлопця.
На весілля мене ніхто не покликав. Звичайно, я дізнавалася через знайомих як у доньки справи. Моя дівчинка прийшла до мене тільки через сім років, з проханням позичити немаленьку суму грошей. Сім років не розмовляли, і замість всіх невимовлених теплих слів між нами спалахнула нова суперечка. Донька знову пішла. Як пізніше виявилося, тоді вона була вже при надії. Але я про це не знала, хоча якби і знала, навряд чи змогла б так відразу пробачити їй семирічну відсутність.
Нещодавно я вийшла на пенсію і стала часто гуляти парком. І ось, через десять років з нашого розбрату, я зустріла доньку на вулиці – вона гуляла з сином, моїм внуком. Це вперше я побачила його так близько. На мене нахлинула така хвиля почуттів, що я була не в силах стримувати себе: підбігла і, схопивши доньку за руки, зі сльозами на очах благала не відкидати мене і дати спілкуватися з онуком.
З того дня я, нарешті, знову маю доньку, ми стали бувати одна у одної в гостях. Я змушена визнати, що тоді була не права: зять виявився непоганою людиною. Діти жили в облаштованому будинку, онук дуже прив’язаний до батька, та й донька виглядає щасливою. У наших стосунках зараз настала гармонія, але ось тільки онука донька мені не довіряє. Не дозволяє забирати до себе з ночівлею. На канікули не привозить, та й до себе надовго мене не запрошують. Невже моя дівчинка так і не змогла мене пробачити? Як ще мені довести, що я щиро каюсь і усвідомила, що була не права?
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
