Тарас, моя шкільна любов і хоч пройшло стільки років, а я й досі пам’ятала той закоханий в себе погляд, коли ми танцювали на випускному. Так багато хотілося тоді сказати, але завжди то хтось відволікав, то подружки бігали за мною, то друзі кликали його і те несказане почуття так між нами ніколи й не було промовлене. Я ще часто їздила додому, ходила на всі зустрічі випускників, але так більше його й не зустріла.
Було у мене і заміжжя і тепер доросла донька, чоловік інколи дається чути. Але ми більше старі знайомі, ніж колишнє подружжя.
А тут і день з самого ранку щедрий на неприємності, а завершився он зливою, а у мене й парасолі нема. А тепер найбільша винагорода за життя і я не мала її упустити:
– Тарасе! Господи! Скільки літ, скільки зим. Де ти пропадав всі ці роки?
– Ви мені, – затнувся він.
– Що? тільки не кажи, що я змінилася! Я Ольга… Ти не пам’ятаєш наш випускний?
Ні, день таки геть не вдався, якщо отак моє перше кохання мене не впізнає. Ну, не молодиця я вже, й сивина он не зафарбована, але ж очі, очі у мене ще молоді…
– Ольго, – він почервонів, – Ні, ти зовсім не змінилася і я подумав, що навпаки, ти б мала бути іншою. Я дуже радий тебе бачити…
Я так завше, коли трохи нервую, то намагаюся багато говорити, от і тепер просто не замовкала – розповіла про всіх однокласників, хто де працює і з ким одружився, як ми його чекали на зустрічі.
– Я не був в Україні, – сказав Тарас, – Але тепер радо надолужу втрачене.
– То просто чудово, бо ми плануємо скоро зустріч, щоб вже всі зібралися.
– Тоді, я дам тобі свій номер телефону, щоб ти мене не губила, – сказав Тарас і ми обмінялися телефонами.
Додому я летіла на крилах і не помічала калюж.
На наступний день Тарас мені зателефонував і запросив на каву. Я й пофарбувалася, але от окуляри вирішила не одягати, я ж зустріла його без них і вони мені не дуже й пасують, я вклала лінзи в стару оправу, яка давно вийшла з моди. От на наступний раз буду в них.
Ми говорили про все на світі, сміялися і розповідали про своє життя, роботу і невдалі шлюби. Дружина Тараса не вернулася з відпочинку, а діти вже самостійні і їм батька не треба, от і лишається лише робота.
Поки я зробила окуляри в модній оправі, то я вже відчувала присутність Тараса якимось шостим чуттям.
– Ти носиш окуляри, – раптом голос чоловіка охрип.
– Так, – я вся поникла, невже мені не пасує, адже в оптиці запевняли, що я в них дуже моложаво виглядаю і мені пасує.
Тарас пильно дивився на мене, а я на нього. Пауза затягнулася.
– Ольго, значить… Ти ж розумієш…
– Невже ти мене кинеш через невдалу оправу?
– Ні! Просто я … не Тарас…
Я мало не впала. Як не Тарас, коли я ці очі пам’ятаю всі ці роки!
– Розумієш, ти мені сподобалася тоді на зупинці. Мене так ніхто давно радо не зустрічав, мені ні з ким так не було добре навіть мовчати…
– І як тебе звати?
– Я Назар… Але все інше – це правда, і про дружину, і про дітей… І те, що ти мені дуже подобаєшся…
І отак я зустріла кохання… Я ще трохи відтягувала момент весілля, бо ж треба було точно переконатися, що він – саме той, але далі все у нас так, як і треба.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
