fbpx

На вулиці лив дощ і я зняла окуляри та вже планувала ступити крок за двері автобуса, щоб далі перебіжками і додому. Коли я спинилася на зупинці, то ніс до носу зустрілася з очима, які дуже давно кохала.

Тарас, моя шкільна любов і хоч пройшло стільки років, а я й досі пам’ятала той закоханий в себе погляд, коли ми танцювали на випускному. Так багато хотілося тоді сказати, але завжди то хтось відволікав, то подружки бігали за мною, то друзі кликали його і те несказане почуття так між нами ніколи й не було промовлене. Я ще часто їздила додому, ходила на всі зустрічі випускників, але так більше його й не зустріла.

Було у мене і заміжжя і тепер доросла донька, чоловік інколи дається чути. Але ми більше старі знайомі, ніж колишнє подружжя.

А тут і день з самого ранку щедрий на неприємності, а завершився он зливою, а у мене й парасолі нема. А тепер найбільша винагорода за життя і я не мала її упустити:

– Тарасе! Господи! Скільки літ, скільки зим. Де ти пропадав всі ці роки?

– Ви мені, – затнувся він.

– Що? тільки не кажи, що я змінилася! Я Ольга… Ти не пам’ятаєш наш випускний?

Ні, день таки геть не вдався, якщо отак моє перше кохання мене не впізнає. Ну, не молодиця я вже, й сивина он не зафарбована, але ж очі, очі у мене ще молоді…

– Ольго, – він почервонів, – Ні, ти зовсім не змінилася і я подумав, що навпаки, ти б мала бути іншою. Я дуже радий тебе бачити…

Я так завше, коли трохи нервую, то намагаюся багато говорити, от і тепер просто не замовкала – розповіла про всіх однокласників, хто де працює і з ким одружився, як ми його чекали на зустрічі.

– Я не був в Україні, – сказав Тарас, – Але тепер радо надолужу втрачене.

– То просто чудово, бо ми плануємо скоро зустріч, щоб вже всі зібралися.

– Тоді, я дам тобі свій номер телефону, щоб ти мене не губила, – сказав Тарас і ми обмінялися телефонами.

Додому я летіла на крилах і не помічала калюж.

На наступний день Тарас мені зателефонував і запросив на каву. Я й пофарбувалася, але от окуляри вирішила не одягати, я ж зустріла його без них і вони мені не дуже й пасують, я вклала лінзи в стару оправу, яка давно вийшла з моди. От на наступний раз буду в них.

Ми говорили про все на світі, сміялися і розповідали про своє життя, роботу і невдалі шлюби. Дружина Тараса не вернулася з відпочинку, а діти вже самостійні і їм батька не треба, от і лишається лише робота.

Поки я зробила окуляри в модній оправі, то я вже відчувала присутність Тараса якимось шостим чуттям.

– Ти носиш окуляри, – раптом голос чоловіка охрип.

– Так, – я вся поникла, невже мені не пасує, адже в оптиці запевняли, що я в них дуже моложаво виглядаю і мені пасує.

Тарас пильно дивився на мене, а я на нього. Пауза затягнулася.

– Ольго, значить… Ти ж розумієш…

– Невже ти мене кинеш через невдалу оправу?

– Ні! Просто я … не Тарас…

Я мало не впала. Як не Тарас, коли я ці очі пам’ятаю всі ці роки!

– Розумієш, ти мені сподобалася тоді на зупинці. Мене так ніхто давно радо не зустрічав, мені ні з ким так не було добре навіть мовчати…

– І як тебе звати?

– Я Назар… Але все інше – це правда, і про дружину, і про дітей… І те, що ти мені дуже подобаєшся…

І отак я зустріла кохання… Я ще трохи відтягувала момент весілля, бо ж треба було точно переконатися, що він – саме той, але далі все у нас так, як і треба.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page