Зі своїм майбутнім чоловіком Олена познайомилася, коли складала іспити в тодішній Луцький інститут. Уже декілька років працювала після школи, тож вступала на заочне відділення. Як і лучанин Олег, з яким зав’язалося спілкування.
— Якось у нас розпочалася розмова з приводу того, хто з нас старший, — розповідає Олена. — Була впевнена, що мені значно більше років, бо вже деякий час після школи працювала. Ми навіть посперечались. І цю суперечку виграв він.
Зараз навіть важко таке уявити. Це ж не на шоколадку посперечалися вони, а, по суті, на долю. Адже Олег сказав дівчині: «Якщо ти програєш, то виходиш за мене заміж».
Так і сталося. Вони склали вступні іспити й одружились. У РАЦСі, як нині з подивом пригадує Олена, зустрілися всього п’ятий раз. І, мовляв, якби про таке їй хтось розповів чи в кіно побачила, то не повірила б.
— А як же батьки сприйняли ваше несподіване рішення про заміжжя? — і я дивуюсь.
— Мами вже не було. А тато душею відчув, що я гублю свою долю, бо «не той» це хлопець, за якого можна заміж іти. Такий висновок він зробив, коли побачив Олега на заручинах. Навіть погляд його не сподобався…А ще батько знав, що в нашому селі є хлопець, який зі школи симпатизував мені й до якого я не була байдужа, — то що ж сталось?
Ніколи не забуде Олена й зустрічі з тим хлопцем. Почувши про її майбутнє заміжжя, він сказав: «Знаєш, заміж піти — це не яблуко вкусити і викинути, якщо виявиться кислим. І не той випадок, коли йдеш полем, бачиш, що попереду — болото, й вертаєшся. Вийти заміж — це на все життя пов’язати свою долю з людиною. Подумай, що ти робиш».
Вона промовчала і… все ж вийшла заміж. Хоча коли нині згадує своє весілля, то дивується: маючи тоді вже майже 21 рік, на вигляд була підлітком — важила 42 кілограми! Ще в інституті заплітала в коси бантики. Після весілля молода сім’я оселилася у батьків Олега в Луцьку. Коли почалися перші непорозуміння, вирішили, що треба спробувати мешкати окремо. Перебралися до гуртожитку. Там і діти на світ з’явилися. Але вони, на жаль, не скріпили сім’ї, як це буває. Життя не складалося.
— Усе терпіла, — згадує Олена, — пам’ятаючи, що колись пообіцяла своїй матері. А пообіцяла я, що зроблю все для того, аби в моїй сім’ї був лад і спокій. Я бачила, як мама переживає, що в старшої сестри лише суперечки з чоловіком, і не хотіла її засмучувати. Але настав момент, коли і мій терпець увірвався. І я сказала: «Якби мама піднялась із дoмовини, то здивувалася б, що так довго мучусь у добровільному пeклі».
За тим «довго мучусь» — дуже багато. Олена не зважала, що Олег на півдорозі покинув інститут, що до роботи, м’яко кажучи, не рвався. Влітку брала в якомусь колгоспі під Луцьком кілька гектарів цукрових буряків, ремонти в школах робила. Одне слово, старалась, щоб у сім’ї був достаток. І, до речі, за ті тяжко зароблені гроші першу машину купила — «Запорожець». На той час він здавався жінці не гіршим як нині для когось «Мерседес». А з боку чоловіка була цілковита байдужість до сім’ї. І не просто байдужість — він жив для себе, любив випити, погуляти. Як дізналась Олена, мав уже другу жінку. Тиждень міг не з’являтися вдома, а як приходив, то ще й розгон робив.
— Останню крапку поставили сини, які все бачили, — пригадує Олена. — Вони сказали мені: «Або ми, або батько».
Перше кохання
Після розлучення мало що змінилось у житті Олени. Як і раніше, на ній лежали всі турботи про сім’ю. Виховувала синів. Улітку старалася повезти їх хоч на Світязь, щоб відпочили. На морі не бували, бо ж кожну копійку рахувала. Як одержали квартиру, по чотири розстрочки мала, коли купувала меблі, телевізора.
І ось Олені 40 років. Як тут не пригадати знамениту фразу, що після сорока життя тільки починається. За путівкою жінка їде у Трускавець. Навіть дивно було, що не треба нічого робити, а тільки відпочивати, пити водичку. І ніби вперше у житті вона побачила, яка то краса навесні, коли зеленіє травичка, розцвітають квіти, розпускаються листочки. Бо ж у повсякденні через зайнятість і поспіх не зауважуєш того, як одна пора року змінює іншу.
Щодо чоловіків, то після розлучення Олена не дивилася на них. Не те що нікого не бачила — не звертала на них уваги. Бо якщо раз обпечешся на молоці, то вже дмухаєш і на воду.
— І якогось дня, — розповідає Олена, — коли спливав тиждень відпочинку, колежанка, яка вже знала про мої погляди, сказала, супроводжуючи очима двох молодих мужчин: «Оці тобі вже таки сподобалися б». Симпатичний, високий, ставний чоловік справді мені сподобався. Це був Ярослав із Тернопільщини, як згодом дізналась. І я все зробила, аби наші стежки перетнулися.
І ось вони з колежанкою уже в їх компанії, йдуть пити воду до бювета, гуляють у парку, милуються весняним пейзажем. «Боже, як гарно!» — не втримується від захоплення Олена. А Ярослав на те каже: «Ось завтра поїдемо в колибу, то там справді краса». Ці слова прозвучали як запрошення до подальших зустрічей. Серце Олени ще не підказувало, що доведеться й перестраждати.
Увечері їхня компанія сиділа біля столу, щедро накритого чоловіками, грали каpти. Вже пізно вночі Ярослав провів Олену в її номер. І тут вони до ранку проговорили.
— А на ранок, — розповідає Олена, — у їдальні мене чекало розчарування. Я побачила, що біля стола, за яким сиділи Славко і його товариш, зупинилися дві білявки. З тими білявками чоловіки і вийшли з їдальні. Я вже не снідала — перехотілося їсти. Пішла до себе в номер, ледь стримуючи сльози. А як дісталася до подушки, то дала волю почуттям. Плакала і картала себе, що я, певно, якась неправильна жінка — мабуть, не так повелася, цілу ніч розмовляли. Інакше чому він пішов з тими білявками?! Наплакавшись, встала з ліжка, підійшла до вікна, і погляд спіймав постаті Славика та його товариша, які йшли до санаторного корпусу. Мені здалось, що Славик теж глянув на моє вікно. Серце підказувало: він зараз прийде до мене. І справді, за якісь лічені хвилини він був у моєму номері. Заходить і каже: «Чому не снідаємо?». «Я снідала», — відповідаю йому. «Давай із сьогоднішнього дня — без обману». А далі: «Чого плакала?». І не чекаючи моїх слів, продовжив: «Я нікуди ні з ким не пішов».
З того дня розпочався їхній роман, який переріс у велике кохання не на один рік. Це було перше кохання, як каже Олена, І я не дивуюсь, знаючи історію її заміжжя. Місяців через три Ярослав запропонував вийти за нього заміж. Вони вже разом відпочивали на морі.
— Славик розмірковував, — пригадує Олена, — що його сини вже дорослі, вчаться у Києві, а моїх будемо ставити на ноги, адже молодший ще в школу ходив. Не забуду, як Славик сказав: «Купимо собі Юльку і будемо жити». І я не проти була. Але на якесь свято я купила однакові подарунки своїм синам і його. Хтось із моїх дітей тоді сказав: «То що — сини Славика тобі такі ж рідні, як і ми?». Я зрозуміла, що, вийшовши заміж, можу втратити своїх дітей. І наші зустрічі пішли потихеньку на спад.
Востаннє Олена поїхала до Ярослава на день народження — тоді йому виповнилось 45. Але обставини склалися так, що вони так і не зустрілись.
— Аж через тиждень він мені зателефонував і, наче нічого й не було, спитав: «Коли ти приїдеш до мене?». «Більше ніколи не приїду», — відповіла і прочитала йому свій вірш (я багато віршів присвячувала Ярославу), де були такі рядки: «…Прости, прошу, ілюзії мої. Я не люблю, та щось у серці коле і спати очі не дають твої…».
Тиха, спокійна пристань
Олена справді більше ніколи не приїхала до Ярослава. Хоча не раз бувала на його рідній Тернопільщині, але так і не скерувала свого автомобіля до містечка, де жило її перше кохання. Оте «Я не люблю» у її вірші — це лишень слова, що лягли на папір під кепський настрій, коли гору брала образа. А насправді ця любов довго не залишала її. І сьогодні Олена каже:
— Коли б ми «купили» Юльку, як хотів Ярослав, то їй було б уже 18 літ. Але, видно, не судилось нам бути разом. Ярослав залишився у своїй сім’ї, хоч і подавав на розлучення, а я виростила синів, одружила їх, стала бабусею. І ще багато років всіх чоловіків, які мені зустрічались, порівнювала з Ярославом. Аж поки не зустріла Андрія і не знайшла свій душевний спокій.
З Андрієм вони вперше побачилися знову ж таки… в санаторії. Про якусь симпатію спочатку не йшлося. Їм просто було цікаво розмовляти, вони вміли слухати одне одного і чути. І після восьми місяців телефонного спілкування Андрій приїхав зі своєї Луганщини до Олени в гості. Побував у неї на квартирі, на дачі, що з такою любов’ю облаштована, побачив, як упевнено вона почувається за кермом автомобіля. І все дивувався, звідки стільки сил і натхнення в цій маленькій жінці?!
— Уже три роки тривають наші зустрічі, — розповідає Олена. — За цей час, може, було два дні, що ми не розмовляли по телефону. А ще скільки разів їздили одне до одного! Андрій якось сказав: «Мені так легко з тобою, ніби ми знайомі все життя». Мене він полонив своєю увагою, турботою. Для самотньої жінки це так важливо відчути, що про тебе піклуються. І почути ось ці слова: «Ти не проти, щоб ми почали наше спільне життя?». Андрій каже, що хоче, аби я вийшла заміж, щоб у нас була гарна урочистість. І цю урочистість призначено на наступну весну. Я справді хочу почуватися «за мужем», просто слабкою жінкою, бо вже втомилася бути сильною. А чи буде це офіційне заміжжя, чи ні, то я думаю, що для людей, яким під шістдесят, не важливо, чи є штамп у паспорті. Головне, щоб ми жили в любові. Щоб наші рідні могли порадіти за нас.
Олена.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.
За матеріалами – Українське слово.
Фото – ілюстративне(pixabay.com).
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
