— Наталю, ти серйозно? Знову ця стара пісня? — Мій батько, Костянтин, стояв посеред кухні з викруткою в руках. Він щойно закінчив лагодити складну проводку, яка іскрила вже тиждень.

Тітка Наталя, мамина рідна сестра, картинно притиснула руку до щоки й зітхнула так тяжко, ніби на її плечах тримався весь світ. — Костю, ну ти ж знаєш мою ситуацію… Пенсія крихітна, ціни ростуть, ледь на хліб вистачає. Хотіла вас чаєм пригостити за допомогу, а до чаю — порожньо. Тільки от на дні баночки трішки варення залишилося, мабуть, ще з минулого року…

Я, чотирнадцятирічне дівчисько з гострим відчуттям несправедливості, стояла поруч. Тітка якраз прочинила дверцята свого великого сучасного холодильника, щоб дістати ту нещасну банку. І в цей момент я побачила ТЕ.

— Що ви кажете?! — мій голос зірвався на високу ноту. — Яке варення? У вас там палиці дорогої ковбаси, сири у вакуумі, ікра і навіть тістечка з тої кондитерської, де мама мені забороняє купувати, бо дорого! Ви весь час плачете, що голодуєте, а самі забиваєте полиці делікатесами!

Тітка Наталя миттєво закрила холодильник, а її обличчя, що хвилину тому було страдницьким, раптом перекосилося від злості.

— Катерино, не втручайся в розмови дорослих! Це я на свята відкладала, на хлібі економила!

— На які свята? — втрутився батько, і його голос став крижаним. — До Великодня ще пів року. Наталю, ти що, зовсім совість втратила? Моя дружина щотижня збирає тобі пакунки, віддаючи половину нашої вечері, бо ти «бідна й нещасна». А ти тут бенкетуєш потайки?

— Це моя особиста справа, як я розпоряджаюся своїми запасами! — вигукнула тітка, стаючи спиною до білого агрегату, ніби захищаючи скарбницю.

— Твоя справа, кажеш? — батько повільно поклав інструмент у сумку. — Тоді й ремонт розетки — твоя справа. Я там не заізолював один важливий вузол, думав — після чаю закінчу. Викликай професійного майстра, економна ти наша. Але май на увазі: за таку роботу він візьме стільки, що твоїх делікатесів помітно поменшає.

Скільки я себе пам’ятаю, тітка Наталя була в нашій родині кимось на кшталт «людини-лиха». Вона ніколи не приходила просто так — вона завжди приносила з собою цілу хмару скарг.

То в неї здоров’я похитнулося, хоча вона могла годинами оббігати ринки в пошуках знижок, то в неї дах протікає, то взуття розвалилося. Вона була професійною «плакальницею».

Коли я була зовсім маленькою, я завжди бігла до дверей, коли чула її дзвінок. Діти ж чекають на диво, на маленьку цукерку чи бодай яблуко від родичів.

Але тітка Наталя з порога виставляла перед собою порожні долоні й починала стогнати:

— Ой, Катруся, вибач старій тітці, нічого тобі не принесла. Сама не знаю, як до кінця місяця дотягнути. Останню гривню на проїзд віддала.

Мама, добра й м’якосердна душа, одразу вела її на кухню, напувала чаєм і слухала нескінченні розповіді про те, як важко жити самотній жінці. Батько ж зазвичай лише іронічно посміхався у свої вуса. Він давно розкусив Наталю, але заради маминого спокою мовчав.

— Костю, — зверталася вона до нього з солодким голоском, — ти ж такий майстер. У мене там шафа нова, в коробках стоїть. Сусіди допомогли підняти, а зібрати нікому. Майстри такі гроші просять, що мені доведеться на воді й сухарях сидіти пів року. Допоможеш?

— Шафа нова? — піднімав брову тато. — На меблі, значить, кошти знайшлися, а на майстра — ні?

— Ой, та то мені знайомі майже задарма віддали, по знайомству! — вигадувала вона на ходу.

Мама завжди ставала на бік сестри:

— Костю, ну справді, вона ж сама не впорається. Хто їй ще допоможе, як не ми?

І батько зітхав, брав свій важкий ящик із інструментами й ішов витрачати вихідний на «рятування» бідної родички. А після його роботи мама ще й збирала величезний пакет із продуктами: м’ясо, крупи, масло, домашня консервація.

Тітка брала це з таким виглядом, ніби робила нам велику послугу, приймаючи цю допомогу.

Того дня, коли правда випливла назовні, ми з татом збиралися на ковзанку. Я вже два тижні чекала на цю прогулянку. Але зранку зателефонувала Наталя: «Розетка димить, страшно, зараз усе спалахне, допоможіть!»

— Катю, — сказав тато, бачачи моє розчарування, — ми швидко. Заглянемо до неї, я подивлюся, що там за біда, і одразу на лід. Обіцяю!

Ми прийшли до неї. Квартира тітки завжди виглядала дивно: з одного боку — старі шпалери, які вона не міняла роками, щоб підтримувати образ бідності, з іншого — дорога техніка та нові меблі, які вона випрошувала зібрати безкоштовно.

Тато провозився довго. Виявилося, що провід був перебитий глибоко в стіні. Він працював, витирав піт з чола, а тітка в цей час сиділа в кріслі й розповідала мені, як дорого нині коштують вітаміни, які їй «життєво необхідні».

— Все, Наталю, практично готово, — нарешті промовив батько, збираючи ізоляційну стрічку. — Руки помию, вип’ємо чаю і ми біжимо, бо в дитини свято сьогодні.

— Ой, Костю, чай — це можна. Тільки ж ти вибач, до чаю зовсім нічого.— почала вона свою звичну мантру.

І саме тоді я зазирнула в той холодильник. Те, що я побачила, не було просто їжею. Це був склад делікатесів. Там було все, у чому ми іноді собі відмовляли, щоб зекономити на мою освіту чи на той самий відпочинок.

Після мого вигуку в кухні запала така тиша, що було чути, як цокає годинник у коридорі. Тато підійшов до холодильника і, незважаючи на опір тітки, відчинив дверцята повністю.

Його обличчя стало суворим, яким я бачила його дуже рідко. Він мовчки оглянув полиці, заставлені дорогими наїдками.

— Знаєш, Наталю, — тихо і вагомо сказав він, — я багато чого бачив. Але такого нахабства — ніколи. Ти приходиш до моєї дружини, яка працює на двох роботах, і береш у неї продукти, знаючи, що твій власний холодильник тріщить від розкоші? Ти маніпулюєш її почуттями, змушуючи її почуватися винною за твій «добробут»?

— Я маю право мати запаси! — мовила тітка. — Я самотня жінка, мені потрібна стабільність!

— Стабільність за рахунок інших? — тато похитав головою. — Більше ти до нас не прийдеш. І розетку свою викликай лагодити справжнього фахівця. Я не докрутив там один контакт. Нехай він подивиться на твій «склад» і виставить тобі рахунок за повною програмою. Подивимося, на скільки палиць ковбаси ти тоді збіднієш.

Ми вийшли, гупнувши дверима. На вулиці світило яскраве зимове сонце, але в мене всередині все тремтіло від пережитого.

На ковзанці було багато людей. Музика, сміх, блиск льоду під ліхтарями. Ми з татом мовчки натягнули ковзани.

— Тату, ти справді не докрутив там щось? — запитала я, коли ми зробили перше коло.

Він хитро посміхнувся:

— Насправді я зробив усе на совість. Я ж не можу допустити нещасного випадку. Але нехай вона понервує. Нехай викличе майстра і заплатить йому. Їй корисно відчути, скільки коштує чужа праця, яку вона звикла вважати безкоштовною.

Ми каталися довго. Холодне повітря ніби вимивало з душі той неприємний осад, який залишився після зустрічі з тіткою. Я бачила, як батько поступово розслабляється, як зникає напруга з його обличчя.

Увечері, коли ми повернулися додому, мама вже чекала на нас. Вона, звісно, вже встигла поспілкуватися з сестрою телефоном. Наталя, мабуть, видала свою версію подій, бо мама виглядала засмученою.

— Костю, — почала вона обережно, — Наташа дзвонила в сльозах. Каже, що Катруся на неї накричала, а ти образив. Каже, що ті продукти в холодильнику — то вона для сусідки тримала, у тієї весілля попереду і відзначатимуть удома, а у власному холодильнику місця не вистачило.

Батько зупинився в коридорі, не знімаючи куртки.

— Олено, послухай мене. Твоя сестра — дуже розважлива і хитра жінка. Вона роками грала на твоїй доброті. Я більше не хочу чути про її «проблеми». Якщо ти хочеш з нею спілкуватися — твоє право, але на нейтральній території. Сюди вона більше не зайде, і жодного пакунка з нашого холодильника вона більше не отримає. Крапка.

Мама мовчала. Вона знала, що якщо тато говорить таким тоном, то суперечки марні. Та й, чесно кажучи, десь у глибині душі вона й сама розуміла, що сестра заходить занадто далеко.

Минуло кілька років. Тітка Наталя справді більше не з’являлася в нашому домі. Мама іноді зустрічається з нею в парку чи в кафе, але повертається звідти завжди якоюсь задумливою. Якось вона проговорилася, що Наталя тепер скаржиться на родичів, які залишили її напризволяще.

Але ні я ні тато ні крапельки жалю до тієї пані не маємо. Нехай доїдає своє торішнє варення. Усьому є межа і тітка Наталя її перетнула.

Головна картинка ілюстративна.