Тільки от того дня, коли мені хтось допоможе все не було, а зарплату мені ніхто не підвищував. Зараз хтось фиркне і скаже, що й дня би більше на такій роботі не працював і я б так сказала, але ж було «але».
У нас молодий колектив і вже стільки за час моєї роботи змінилося менеджерів, що я вже й всіх не пригадаю, одна я тут працюю п’ятнадцять років та всіх прикриваю та виручаю.
Зарплата моя з роками не змінилася, адже директор каже, що всім треба поділити однаково, адже ми – колектив, маємо стояти один за одного горою, виручати. Це все на користь нашій справі. І знаєте. Я в це повірила. Я повірила Борису Михайловичу.
Адже я всім серцем хотіла аби в нього все вийшло, щоб він досяг висот, щоб збулися його найзаповітніші мрії – його справа пішла в гору, а це було б для мене найбільшим щастям, адже немає нічого кращого, коли ти бачиш, що твій коханий щасливий. Так, я була по самі вуха закохана у свого директора.
І я справді йшла на роботу, як на свято, бо там був він і мені було за щастя йому допомогти.
Я легко залишалася після роботи, заміняла і виходила у вихідні дні. Я все робила заради нього.
Я не є красунею, звичайна жінка, старша за Бориса на три роки, але хіба вік має значення, коли ти любиш. Тим більше, що я кохала його суто платонічно, адже у нього була дружина і двоє дітей.
Я розрізню чоловіка на роботі, впевненого і цілеспрямованого, від якого аж віє мужністю, і тим, яким він може бути вдома – наче сліпе кошеня тикатиметься по кухні в пошуках цукру.
Я це знаю, бо сама мала стосунки, то в колективі чоловік один, а вдома геть інший. Тому я не хотіла розчаровуватися в Борисі Михайловичі, хай він буде в моїх мріях ідеальним.
Звичайно, що були працівниці, які одразу йому оченятами кліпали, але він ніколи не піддавався за ті роки, що я тут працюю, а це – п’ятнадцять років, ще раз повторю.
І ось пішли чутки, що не все у них гаразд з дружиною і на свої сорок п’ять років може таке бути, що він святкуватиме без дружини.
Я в це не вірила, адже я не помічала аби на роботі він з кимось крутив, а він практично на роботі цілодобово як і я, поруч нікого.
Але далі сталося неймовірне – Борис Михайлович покинув дружину і не запросив святкувати на свій ювілей нас, колектив. У нього з’явилися якісь друзі з молодими жінками і він буде святкувати з ними, а нам просто приніс торт. Це було щось неймовірне, адже ми завжди святкуємо дні народження один одного.
Далі більше – він запросив якогось модного аналітика аби той вирахував, хто ж в колективі слабка ланка. І я почула, що це я!
– Ні, ти помиляєшся, – почула я як Борис Михайлович хіхікнув, – Вона – це те, в чому я можу бути на сто відсотків впевненим. Бо на ній все тримається і вона мені вірна і віддана, чесна і на всі сто викладається.
– Звідки такі дані, – спитав аналітик.
– Бо вона в мене закохана, – зареготав Борис, – і всі ці роки я підтримую у ній це почуття, саме тому вона така ефективна.
Далі я не слухала. Ні, я його образ прикрашала, але ж де я думала, що він аж такий хитрун?
Звичайно, що я звільнилася і хай собі робить, що хоче, навіть найвідданіші люди хочуть поваги і віддяки, а тут отаке. Думаю, що кожен би так вчинив на моєму місці, правда ж?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
