Надійка швидко чкурнула до хати, поки сусід не пустився в довгі спогади. Але й у будинку спокою не було

Пес шугонув у зарості кульбаб, аж Надійці голова пішла обертом, перед очима все попливло. Сонце розрослося до неймовірних розмірів, затопило світлістю всю округу, а потім — бац! — і згасло…

Тиша була настільки ідеальною, що Надійка аж не повірила. Вийшла на ґанок: гудіння бджіл, дзвінкі трелі польових пташок, перегук зозуль і… І все!

«Такого не буває!» — промайнуло в голові Надійки. — «Це ж неділя! Де дзижчання тримерів і рокіт газонокосарок? Де похмурі, буркотливі чоловіки, які з болем у голові виповзають із будиночків? Де, зрештою, галасливі дачниці, що пліткують біля парканів?»

Нікого… Лише кульбаби кивають жовтими голівками посеред смарагдової трави. Вони ж нікуди не поділися, хай їм грець.

Надійка завжди недолюблювала людей. З ними складно: говорять одне, роблять інше. Галасливі, невдоволені, метушливі.

Вона сама була вічною одиначкою. Або, як зараз модно казати, інтроверткою.

Саме через цю особливість особисте життя Надійки теж не склалося. Ну не зустрівся їй на шляху такий же мовчазний та замкнений, як вона.

«З тобою щось не те. Ти не вписуєшся в колектив!» — казали Надійці колеги.

«Якась ти непривітна, дивися, сама-самісінька залишишся на старість», — лякала мама.

А Надійка про це лише й мріяла. Але дуже важко лишитися справді одній у великому і гамірному місті. Тому Надійка дуже зраділа, коли одного разу стався загальний цей форс-мажор і багатьох перевели на дистанційку…

З дистанційки Надійка так і не повернулася. Керівництво не наполягало на її присутності в офісі, і Надійка була абсолютно щаслива.

— Ну все! — пророкувала мама. — Тепер ти точно чоловіка не знайдеш. Раніше хоч з людьми на роботі бачилася, чепурилася… А тепер: тінь у вічних джинсах і без макіяжу. Поховала себе в чотирьох стінах!

— У джинсах мені зручно. А чоловік… Та який чоловік у моєму-то віці? — відповідала Надійка. — Навіщо він мені? Склянку води я сама собі на тумбочку біля ліжка поставлю, коли у засвіти зберуся. Поговорити я не любителька. А слухати чужу балаканину й поготів бажання немає.

— А діти? — наводила мама останній «супер-аргумент».

— Та які діти, мамо? Якщо вже я в молодості народити не наважилася, то зараз, у сороківку, і поготів не треба.

— Ну тоді хоча б котика заведи.

— Не хочу!

А потім мамі стало не до Надійчиного особистого життя. Їй самій знадобилася та сама склянка води. А невдовзі й вона стала не потрібна…

Пішла Надійчина мама тихо, уві сні. І залишила доньці у спадок дачу. Раніше Надійка особливої любові до маленького будиночка в садовому товаристві не відчувала. То була мамина вотчина. Вона невтомно копала, садила, сапала.

— Надійко, поїхали на природу! — кликала мама. — Відпочинеш, голову провітриш.

— Знаю я твій відпочинок, наїлася вже, — незмінно відмовляла Надійка. — Спиною до сонця всі вихідні стояти. Ні, дякую, не треба.

Але тепер, коли мами не стало, Надійка раптом полюбила дачу…

Хай йому грець, з тим городом. Зате будиночок пах рідним, нагадував про дитинство, про маму. А ще по буднях там було благодатно й тихо. Зате у вихідні…

Першою до Надійки навідалася метка сусідка зліва, бабуся Катерина Павлівна:

— Ой, як шкода, що мами твоєї не стало! — гучно висловила вона співчуття. — А я й дивлюся: ніхто не садить, не поле. Ділянка он уся кульбабами заросла! Ти давай, Надіє, берися до роботи. Якщо чогось не знаєш, мене клич. Прямо так і кричи через паркан: «Павлівно, зайдіть, допоможіть!»

— Я взагалі-то й так працюю, — пробурчала Надійка. — І ці кульбаби мені нітрішки жити не заважають.

Павлівна здивовано подивилася на Надійку, похитала головою і пішла, бурмочучи щось про безруку молодь.

«Комплімент прямо зробила, — подумала Надійка. — Хоча зараз, у сорок років, наче можна себе вважати молоддю».

Другим був сусід справа — бадьорий пенсіонер Пан Микола Степанович:

— О, свіжа компанія! Надю, то ти? Сто років тебе не бачив. А мама де? Як померла? Та ти що? Вона ж іще молода в тебе була. Ох, як шкода… Ну ти це, давай… Хазяйнуй. Кульбаби, он, скоси для початку. А потім до мене заходь. Шашличок, настояночка, компанія душевна. Рідня до мене сьогодні приїхала. Відпочивати будемо.

«Та здалися їм усім ці кульбаби!» — розлютилася про себе Надійка, але вголос досить ввічливо відповіла:

— Не до шашликів мені сьогодні. Роботи багато.

— Яка робота у вихідні? — здивувався Микола Степанович.

— Дистанційна.

— А… Зрозумів. Ти не думай, сусід у тебе не зовсім темний. Знаю я цю вашу роботу. У мене онук так «працює». Носом у комп’ютер уткнеться і по клавішах тиць-тиць-тиць! Цілий день. Робітничок. Ось за наших часів…

Надійка швидко чкурнула до хати, поки сусід не пустився в довгі спогади.

Але й у будинку спокою не було… Зліва вив тример. Справа немузично горланили пісні. Робота не йшла.

«Грець із вами, — подумала Надійка. — Почекаю, поки ви всі поїдете».

Вона взяла сапку, пам’ятаючи, що саме нею мама боролася з бур’янами, і рушила на змагання з кульбабами…

Кульбаб було багато. Вони погойдувалися в розетках різьбленого листя, кивали Надійці і, здавалося, сміялися з неї.

«Ну, я вам зараз влаштую!» — пообіцяла нахабним бур’янам Надійка й кинулася до роботи.

Те, що вона програла, Надійка зрозуміла за годину. Коріння в кульбаб було довге, розлаписте, товсте. Вирвати таке з землі важче, ніж випросити у Надійчиного начальника підвищення зарплати.

— Дідько з вами. Завтра візьму в Павлівни тример і вам нічого не допоможе, — пообіцяла Надійка.

Кульбаби не злякалися. Але Надійці було байдуже, вона ввійшла в раж. Нахабні бур’яни мусять підкоритися людині!

На її подив, Павлівна тример дала. Але порадила завести свій:

— Без нього ніяк. У мами твоєї був, та, наскільки я знаю, зламався. Так що купуй новий, Надіє, і навіть не сумнівайся — косити доведеться часто.

«Ну вже ні, часто я на таке не здатна, — подумала Надійка, коли за кілька годин оглядала переможених жовтих суперників.

— Я їм сьогодні добряче показала. Та й собі також… Руки трусяться, у голові гуде, ноги підкошуються. Зате результат очевидний. Надовго вистачить!»

Надовго не вистачило. Кляті кульбаби повстали дуже швидко…

Вихідні перетворилися на театр абсурду. Битва з кульбабами змінювалася затворництвом у будинку. Робота давалася геть погано.

Бур’яни росли, сусіди галасували. Усе дратувало. Варто було б повернутися до міста, але Надійці було шкода втрачати ті прекрасні дні, коли наставала блаженна тиша. У такі дні працювалося легко, а нагородою слугували казкові тихі літні вечори.

«От якби зникло все, що заважає! — мріяла Надійка. — Сусіди зі своїм лементом, піснями й шашликами. Ці тримери разом із кульбабами. Яка б благодать настала…»

І ось сьогодні, схоже, сталося… Учора вона не на жарт посварилася із сусідами:

— Дістали ви всі! — кричала Надійка. — Одна всі вихідні щось косить. Переривається тільки, щоб мені допікати своїми порадами. У другого, що не вихідний, то свято. Веселощі до ночі. Уже сили немає терпіти це все!

— Диви яка, завадили їй! — одразу стала в позу Павлівна.

— Чого бурчиш, Надю? — запитав Микола Степанович.

— Та набридло! Поруч із вами працювати неможливо. Живу, як на базарі!

— Сварлива ти дівчина, Надіє, — сказала Павлівна.

— Не вмієш ти з людьми спільну мову знаходити, — вторив Микола Степанович.

— Та що там з людьми? — підхопила Павлівна. — У неї навіть ніякої живності немає. Злюка!

Надійка образилася, грюкнула дверима. А вночі їй наснився сон…

Чорний великий пес стояв посеред незнищенних кульбаб на Надійчиній ділянці і дивився їй у вічі. Погляд у пса був мудрий, питальний. А потім він заговорив:

— Ти тут багато від чого мріяла позбутися, Надіє. А від чого найбільше? Від сусідів чи від кульбаб?

— Від сусідів, — відповіла щиро, навіть уві сні, Надійка.

— Подумай…

— Та що тут думати. Ці сусіди гірші за будь-які кульбаби! Ті хоч тільки в землю вчепилися, а ці прямо в мозок вгризлися!

— Гаразд, — погодився пес. — Зробимо.

І, схоже, справді щось зробив…

— Такого не буває! — сказала Надійка невідомо кому.

Просто захотілося почути хоч чийсь голос. Кульбаби байдуже гойдалися під сонцем. Надійка ступила в їхнє жовте царство і покрокувала до хвіртки.

Вийшла на дорогу — порожньо.

«Дивина якась, — подумала вона. — Зараз пройдуся садовим товариством, обов’язково когось зустріну. Не могли ж вони, справді, зникнути… І кульбаб цих клятих ніби як більше стало».

Садове товариство мовчало. Ні дитячого сміху, ні косарок, ні балакучих кумась. Нікого! І раптом щось чорне майнуло на узбіччі, колихнуло жовті зарості.

— Хто там? Виходь! — заблагала Надійка.

На дорогу вискочив чорний пес:

— Задоволена? — поцікавився він.

— Господи, — видихнула Надійка. — Де всі? Чи я сплю досі?

— Не спиш. Ти ж сама хотіла тиші. А всі… Перед тобою всі. Тільки тихі, жовтенькі. Гойдаються на вітрі, сонечку радіють. І їм добре, і тобі добре.

Пес зубасто посміхнувся.

— Та не хотіла я цього! Зі зла сказала. Дратують вони, звісно, іноді. Але щоб ось так взяти їх усіх і в кульбаби… Поверни все, як було! — Надійчин голос здригнувся, сльози просилися назовні.

— Не зрозумієш вас, двоногих, — зітхнув пес. — Гаразд, зробимо, як було. Добрий я сьогодні. І тобі не завадило б бути добрішою…

Пес шугонув у кульбаби, голова в Надійки закрутилася, перед очима попливло, сонце стало величезним, затопило весь світ, а потім — бац! — і згасло…

— Ти чого, Надю? Отямилася? На, ось, водички попий. Мокру панамку з голови не стягуй. Тепловий удар у тебе, схоже! Псові спасибі скажи. Бучу підняв, до тебе привів. А то б так і лежала посеред дороги, поки машина якась тебе не переїхала…

Надійка розплющила очі. Над нею схилився Микола Степанович. Павлівна стояла поряд, тримаючи напоготові вологий рушник. А віддалік сидів чорний пес і посміхався.

— Усе гаразд, — прошепотіла Надійка, підводячись на ноги.

Сусіди підтримали її з двох боків.

— Песик такий молодець, — сказала Павлівна.

— Так. Ти, Надю, тепер йому повний пансіон надати просто зобов’язана, — погодився Микола Степанович. — Хлопець, схоже, безпритульний. Не бачив я його раніше. А я тут усіх знаю.

Пес нічого не сказав, він просто прошмигнув в хвіртку, коли Надійка її відчинила, і впевнено попрямував до будинку.

— Ти хто такий? — поцікавилася Надійка, відчинивши двері. — Говори, я знаю, ти вмієш.

Пес мовчки зайшов, озирнувся, принюхався і схвально махнув хвостом. Він поводився, як найзвичайніший собака.

І Надійка засумнівалася:

«Чого я до собаки причепилася? Схопила тепловий удар, примарилося щось, а пес людей покликав. Правий Микола Степанович — віддячити чорному треба».

— Гаразд, лишайся. Зрештою, хай там як, я тобі зобов’язана. По-перше, допоміг, а по-друге, мізки на місце поставив. Хоч і не зізнаєшся. Я, звісно, буркотлива. Вірно Павлівна сказала. Але от тільки зовсім одній і справді погано…

Так що ласкаво прошу. А кликати я тебе буду Ангел, хоч ти і чорний.

Пес був не проти.

Відтоді Надійці стало простіше з сусідами. Вони її тепер майже не дратували. Зрозуміла — зовсім одній погано. Тому спокійно слухала поради Павлівни, і навіть іноді навідувалася в гості на галасливі посиденьки до Миколи Степановича.

Чому б і ні? Навіть дистанційникам потрібні іноді вихідні.

Тільки от пес… Начебто собака, як собака. Грається, гавкає, клянчить смачненьке.

Але зрідка, буває, так подивиться, аж мурашки по шкірі. Справжній всезнаючий ангел. Хоча хто сказав, що пес не може бути ангелом?

Дякую, що дочитали цю історію. Якщо вона зачепила — напишіть свою думку, поділіться з тими, кому це може відгукнутися, і залишайтесь тут. Попереду ще багато історій, які варті вашого часу.

You cannot copy content of this page