Наше невеличке містечко зустріло мене тихим, теплим осіннім днем. Я вирішила не викликати автомобіль після автобуса, а прогулятися з донькою, щоб пригадати знайомі вулиці. Ми повільно йшли від автостанції до батьківського будинку.
У цей момент з дверей місцевого кафе, розташованого прямо на центральній вулиці, вилетів чоловік. Здавалося, йому “допомогли” вийти, бо услід донеслися рішучі попередження, щоб він більше не з’являвся.
Чоловік упав на сходинку, його одяг був пом’ятий, давно не праний, і від нього виходив характерний запах. Він щось бурмотів під ніс, обурюючись, і від нього відгонило таким духом, що аж очі сльозились.
Я взяла свою доньку, Марію, за руку і спробувала обійти його зберігаючи максимальну дистанцію.
Але тут він підняв голову і несподівано звернувся до мене хрипким голосом:
— Надійка? Це ти? Чого проходиш повз? Невже не впізнала своє колишнє шалене почуття?
Я придивилася, і мене наче обдало хвилею льодяної води. Це був Максим. Той самий Максим, у якого я була закохана, здається, ще в шкільні роки. Але від його колишнього лиску і краси не залишилося й сліду.
Він виглядав значно старшим за свій вік, змарнілим, з недбалою рослинністю на обличчі. Очевидно, роки вжитку дали про себе знати.
Ми з Марією зупинилися. Максим, не підводячись, продовжив, поглядаючи на мене оцінювальним поглядом.
— А ти, Надійко, нічого, зберегла форму. Кажуть, у столиці в тебе своя комерційна справа? Магазинчик процвітає? А мені от щось не щастить. З роботи попросили, Ірина грошей не дає, та й у неї самої лише на дешеві макарони вистачає. Може, підсобиш старому другові?
Всередині мене спалахнули давні образи, хоча я вже давно вважала їх згаслими. Я саркастично посміхнулася, і мої слова були максимально холодними.
— По п’ятницях допомоги не надаю, Максиме. Але ти тримайся! Дружині передавай привіт і мої найкращі побажання до її макаронів. Приємного апетиту.
Максим опустив голову, але в його голосі не було розкаяння, лише сумна покірність.
— Усе ще ображаєшся? Даремно. Ми ж тебе часто згадуємо.
Я ледь помітно кивнула, взяла доньку за руку і прискорила крок, щоб швидше віддалитися від цієї сцени. Марія міцно стиснула мою долоню.
Увечері, коли ми вже облаштувалися вдома, донька запитала:
— Мамо, а хто це був, той чоловік на сходинках?
Я гірко усміхнулася.
— Це був мій колишній наречений, Маріє. І ти знаєш, я подумала: якби я тоді вийшла за нього заміж, тебе б не було. А я, як його дружина, що свого часу відбила його в мене теж варила б зараз дешеві макарони в цьому містечку.
Марія, відчуваючи, що ця тема для мене неприємна, не стала розпитувати далі. А я в тиші батьківського дому тихо раділа, що в мене з Максимом тоді нічого не вийшло. Інакше моє життя склалося б зовсім інакше.
Мене звати Надія. Я була впевнена, що наша історія з Максимом — це історія про “ідеальне кохання”. Я була в нього закохана до нестями. Він здавався мені втіленням чоловічого шарму: розумний, привітний, з амбітними планами. Я думала, що якщо й виходити заміж, то лише за нього.
Мої зовнішні дані, скажу без зайвої скромності, завжди привертали увагу. Багато хлопців мріяли бути поруч зі мною, але я вибрала Максима. Він був моїм “цілковитим ідеалом”, хоча його залицяння були трохи стриманими, без зайвого фанатизму.
— Максиме, ти такий елегантний. Ти справді бачиш наше майбутнє разом? — запитувала я його якось, коли ми гуляли в парку.
— Надійко, звичайно, бачу, — відповідав він, ледь усміхаючись. — Я завжди вибираю найкраще. А ти найкраща. Але ж ти знаєш, я людина стримана, я не люблю гучних слів.
Я вірила йому. І це була моя найбільша помилка.
Як виявилося, на Максима “поклала око” не лише я, а й моя, як я вважала, найкраща подруга — Ірина. Вона була повною моєю протилежністю: розкута, надто відкрита, постійно сміялася з його жартів і не соромилася демонструвати свою прихильність.
Ірина вела себе з Максимом настільки вільно, наскільки я, вихована у більш консервативних традиціях, собі не дозволяла. Вона оточила його постійною увагою, компліментами та легкими дотиками. Врешті-решт, Максим вирішив “переметнутися” до неї.
Він повідомив мені про це в короткій і безглуздій розмові.
— Надіє, вибач, так вийшло. Я вибираю Ірину. Ми краще підходимо одне одному, — пробурмотів він, уникаючи мого погляду.
Розрив стосунків став для мене справжнім шоком. Я відчула себе приниженою і зрадженою. Разом із втратою коханого я пережила і найглибше розчарування у жіночій дружбі. У душі я проклинала їх обох, бажаючи їм усіх можливих неприємностей.
Я не могла залишатися в нашому маленькому містечку, де могла зіткнутися з ними на кожному кроці, спостерігаючи їхнє “щастя”. Я швидко прийняла рішення: поїхати до столиці і розпочати там нове життя.
Столиця стала для мене порятунком. Я з головою поринула в “завоювання” цього мегаполіса. Я була молода, енергійна, з твердим бажанням довести самій собі, що я чогось варта. І мені це певною мірою вдалося.
Я вирішила відкрити свою справу. Це було ризиковано, але я відчувала в собі силу. Я взяла банківський кредит, сума якого на той час здавалася мені просто величезною, і відкрила невелику торговельну точку, що спеціалізувалася на букетах і подарунках.
— Надіє, ти впевнена? — питала мене мати по телефону. — Це ж такий ризик! Хто тобі допоможе у великому місті?
— Мамо, я впевнена, — відповідала я рішуче. — Я буду працювати вдвічі більше. Я нікому не дозволю себе обдурити.
Я працювала цілодобово. Я сама стояла за прилавком, вела бухгалтерію і шукала постачальників. З часом моя невелика точка перетворилася на затишний, прибутковий магазинчик. Тепер він приносив мені стабільний дохід, вищий за середній, що дозволяв мені жити комфортно.
Я змогла придбати власну, хоч і невелику, але зате свою квартиру. Це було моє місце сили, моя фортеця.
Але з особистим життям не складалося. Бажання мати власну родину, щоправда, привело мене до шлюбу через два роки після переїзду, але це була помилка. Мій чоловік виявився надто пасивним, він не хотів розвиватися. Через два роки ми розлучилися.
— Денисе, ми повинні думати про майбутнє! — казала я йому. — Ти маєш розвиватися професійно!
— Надіє, навіщо? У нас же все є. Ти добре заробляєш, — відповідав він, байдуже дивлячись у телевізор.
Розлучення принесло мені черговий смуток, але, на щастя, у мене з’явилася донька — Марія. Вона стала моїм головним натхненням і сенсом. Щоб відволіктися від сумних думок після розставання, я зайнялася ще одним напрямком комерційної діяльності — ландшафтним дизайном. Робота на землі, з квітами, заспокоювала.
Я не часто їздила до батьків, але вони регулярно приїжджали до мене з Марією. Іноді вони залишалися погостювати на тиждень-другий, і я намагалася забезпечити їм цікаву культурну програму: театри, музеї, виставки. У столиці завжди було куди піти і що подивитися.
Одного разу, перед їхнім від’їздом додому, батьки невпевнено запросили мене до себе.
— Доню, ми з татом хочемо, щоб ти приїхала до нас, — сказала мама, нервово потираючи руки. — Ти так давно не була тут.
— Мамо, я б із радістю, — відповіла я.
— Але ми розуміємо, — вона знизила голос, — що ти не хочеш їхати туди, де тебе образили.
Я усміхнулася. Час справді лікує. Біль давно минулих днів перетворився на легкий, майже забутий спогад. Я більше не тримала зла.
— Мамо, це минуле. Я обіцяю, що найближчим часом ми з Марією обов’язково приїдемо. Мені треба перевірити деякі робочі моменти, і я буду у вас.
Так і сталося. Через кілька місяців ми з Марією прибули на автостанцію. Я вирішила, що ми підемо пішки. Мені хотілося освіжити в пам’яті географію містечка, пригадати, де які вулички та заклади.
— Мамо, подивися, який гарний сквер, — захоплено сказала Марія, вказуючи на охайний газон.
— Так, сонечко. Тут змінилося багато чого, — відповіла я, вдихаючи знайомий запах осіннього листя.
Але я не очікувала, що я освіжу в пам’яті не тільки географію…
Наш шлях пролягав повз те саме кафе, біля якого ми зустріли Максима. Після того, як я поставила його на місце, я прискорила крок, щоб швидше дістатися додому.
У батьківському домі мене зустріли з радістю і занепокоєнням.
— Надійко, у тебе все гаразд? — стурбовано запитала мама, оглядаючи моє обличчя. — Ти якась… схвильована.
Я сіла на диван і зітхнула.
— Мамо, усе гаразд. Просто ми по дорозі зустріли Максима.
Батьки перезирнулися. Вони знали всю історію мого юнацького розчарування.
— І як він? — обережно запитав тато.
— Погано, — відповіла я прямо. — Він, здається, має проблеми з життям, втратив роботу. І, судячи з його слів, живе з Іриною і ледве зводить кінці з кінцями.
Мама присівши біля мене, поклала свою руку на мою.
— Доню, ти ж не ображаєшся? Він просив у тебе допомоги?
— Він просив, — я похитала головою. — Але я відмовила. Я не почуваюся злою, мамо. Я почуваюся вільною. І вдячною.
Ми довго сиділи і розмовляли. Я розповідала їм про свої плани, про нові замовлення, про успіхи Марії в школі. Батьки слухали мене з гордістю.
— Знаєш, Надійко, — сказала мама, коли ми пили чай на кухні, — ти молодець, що тоді поїхала. Ти тоді була дуже засмучена, але ти знайшла свій шлях.
— Так, мамо. Я сьогодні, коли він мені сказав про “макарони”, зрозуміла, — я дивилася у свою чашку. — Якби я вийшла за нього, мені довелося б залежати від Ірини, жити в цьому місті, постійно відчувати цю атмосферу. Я б ніколи не ризикнула взяти той кредит. Я б не відкрила магазин. Я б не наважилася на ландшафтний дизайн. Я б ніколи не стала тією, ким є зараз. І я б не народила Марію.
Марія, яка слухала нашу розмову з сусідньої кімнати, зайшла на кухню і обійняла мене.
— Мамо, я рада, що в тебе тоді нічого не вийшло, — прошепотіла вона.
Я обійняла її у відповідь, відчуваючи величезне, тихе щастя. Я виїхала з цього міста, щоб уникнути сорому, а повернулася з усвідомленням того, що зрада Максима та Ірини виявилася моїм найбільшим благословенням. Це був той поштовх, який був мені необхідний, щоб створити своє власне, незалежне і процвітаюче життя, у якому не було місця ні алкогольним парам, ні “дешевим макаронам”.
