Виставила і одразу ж зарясніли сердечка та «вподобайки», підписували, як вони гарні і щасливі. Багато-багато захвату і ще, може, більше заздрості, але чому тут заздрити? Надія роздратованно кинула телефон на ліжко та підійшла до вікна. Цей краєвид вона бачить п’ять років – все змінюється, тільки її статус за цим вікном – ні, громадянська дружина. Господи! Як же паскудно це звучить, ніби нічия, просто приблукала в цю хату і тут живе.
Звичайно, коли ти тільки починаєш стосунки, то не дуже й спішии під вінець, але ж на другий рік вже можна оцінити чи ти хочеш бути з ним все життя чи ні. Вона хоче, але він тягне і тикає її ж словами: «Хіба щастя – це штамп у паспорті?».
Її одногрупниці вже всі одружилися, навіть вічно сутула Ліда виставила світлину з синьооким малюком, а сама біля нього аж променіє гордістю та любов’ю.
А що вона? От тільки й спроможна на чергове фото з якогось ресторану чи подорожі. Як же їй хочеться отаке маленьке чудо, щоб пахло щастям, пахло нею і ним.
Коли у них трапляються сварки. То він їй просто в очі каже – ти на все погодилася сама, я тебе не тримаю, хоч і продовжую кохати. А з мамою вже неможливо говорити:
– Ще не освідчився? Ти до сивого волосся чекатимеш? Бо він точно не буде і знайде собі скоро молоду лялю, яку дуже швидко їй запропонує і руку, і дитину, і спільну старість!
– Він мене любить!
– Молодих всі люблять, а попробуй трохи подати. Набрати – і не зчуєшся, як він здимить!
Як же шкода все це лишати, хоч і красиву картинку, але ж красиву! Знову до когось пристосовуватися, відповідати на запитання: «А що сталося, чому ви розійшлися?», ходити на побачення, надіятися, що знову не помилишся і знову ж помилятися…
Коли скрипнули вхідні двері, вона не обернулася, бо знала, що це Сергій, зараз поцілує в потилицю і спитає, кого вона там виглядає.
– Щастя, – відказала вона.
– Я вже тут, – жартує він.
– Ні, іншого щастя, сімейного, – вона обернулася і подивилася йому в очі, там вона побачила лише роздратування.
– Ти знову за своє? Ти сама на це погодилася!
– А тепер не погоджуюся, – вона здивувалася, що більше не плаче.
Зібрала речі і викликала таксі, він ображено сидів в іншій кімнаті, треба ж, у нього забирають іграшку. Не поміг нести й валізи, тому вона попросила водія. Мама зустріла з радістю, бо давно просила її переїхати.
– Ось побачиш, пройде тиждень-другий і прибіжить з обручкою.
– Ма, я не хочу від нього обручки, нарешті я це зрозуміла. Я хочу з кимось жити, а не вдавати, що живу і люблю.
Фото Ярослава Романюка.
