fbpx
Без категорії
Надії забаглося, аби батько і надалі пенсію їй віддавав. Бо їй треба меншого сина вчити, а на матір стільки коштів пішло… Та й навіщо йому гроші? Хазяйство є, город садить — усього вистачає. Але він спротивився, бо в селі треба за все платити. Він готовий допомогти вивчити онука, але сам визначить свою частку. Отоді й показала себе найменшенька донька

Так склалася доля, що живу нині на Дніпропетровщині. Але за першої нагоди їду на рідну Полтавщину провідати маму. Хочеться допомогти неньці та й просто погомоніти. Багато згадуємо тата, якого немає вже 15 літ. Заздрю своїм ровесницям, у котрих батько живий…

…Цього разу рейсовий автобус спізнився аж на півгодини. Я поспішила в салон, та чималенька сумка застрягла у дверях. Раптом почувся голос:

— Давай допоможу, дочко! — пасажир, котрий зайшов в автобус переді мною, прилаштував мій багаж біля вільних сидінь. — Сідай на моє місце біля грубки, відігрійся.

Подякувала, сіла на запропоноване місце. Чоловік підійшов до водія щось з’ясувати, і я змогла його роздивитися. Певно, йому вже давно перевалило за сімдесят. Невисокого зросту, він чимсь нагадував жвавого прудконогого горобця, що за будь-якої погоди квапиться у нагальних справах. Пооране глибокими зморшками засмагле обличчя, вилинялі, зі старечою сльозинкою очі. З-під коричневої штучної дублянки визирали поли задовгого темно-синього піджака, на ногах — валянки. Коли він сів поруч мене і склав свої натруджені руки на колінах, мені пригадався тато: він тримав їх точнісінько так у хвилини короткого перепочинку.

— Додому чи на гостину, дочко, їдеш? — перебив мої думки сусід.

— Маму провідати, — відповіла я.

— То добре. Батьків не можна цуратися, то великий гріх! — сказав і тяжко зітхнув дядечко.

Останні слова вимовив гірко, із притиском. Трохи незвично звучало старомодне слово «гріх» — сучасники здебільшого забули про нього. Знову згадала свого тата, який змалечку мене повчав: «Гріх — не просто ганебний вчинок, за який осудять люди, то велике зло, за яке спитає і засудить Бог!».

Сусід продовжував розпитувати:

— А тобі, дочко, до самої Полтави їхати?

— Так. Звідти — до Кременчука…

— Ти диви, і я в ті краї, — оживився він. — Будьмо попутниками?

— Будьмо, — відповіла йому під лад.

Розговорились. Спочатку про погоду, згодом про політику. Затим розмова пішла про дітей і «вивела» дядька Василя (так звали мого супутника) на його сумну історію…

Весь вік він прожив у рідному селі в Семенівському районі. Мав колись велику родину: дружину, три доньки. За важкою працею та щоденними клопотами не помітив, як промайнули роки. Дочки повиростали, пороз’їжджалися. Життя подружжя спокійно увійшло у свою осінь. Майбутня зима дядька Василя не лякала — їх є кому зігріти.

Та років десять тому дружина вирішила, що вони мають переписати хату на найменшу дочку Надію. В неї, мовляв, доля не склалася: тричі виходила заміж, від кожного чоловіка — дитина, живе в невеличкій квартирі на дві кімнати у райцентрі, перспектив отримати житло — жодних. Тож треба підставити плече дитині.

Старші, як дізналися, страшенно образились, батьків і не навідували. Надія ж приїздила щотижня. Дядько Василь із дружиною були ще при силі, тримали корівку, конячку, свиней. Приїде дочка в п’ятницю, а її вже чекають відро сметани, топлений сир, сотня яєць… Свинку тримали, то було і сало, і м’ясо… Вона все в машину — і в Кременчук спродуватися… А як назбирала грошей — узяла в оренду кіоск, почала ще й в Одесу за товаром їздити. Торгівля йшла жваво, тож Надія мала добрі гроші, старших дітей в інститутах вивчила, дочку вже й заміж віддала.

Та занeдужала матір — iнcульт. Дочка забрала її до себе. Батько залишився доглядати господарство, але всю свою пенсію віддавав на лiкувaння. Сподівався, що підніметься дружина. Та пoмepла вона півроку тому… Надії забаглося, аби батько і надалі пенсію їй віддавав. Бо їй треба меншого сина вчити, а на матір стільки коштів пішло… Та й навіщо йому гроші? Хазяйство є, город садить — усього вистачає. Але він спротивився, бо в селі треба за все платити: за світло, газ, воду, оранку… А якщо лiки терміново знадобляться? Він готовий допомогти вивчити онука, але сам визначить свою частку. Отоді й показала себе найменшенька — страх як розсердилась! Кpичала, кляла батька, заявила, що доглядати його, як зaслaбне, не стане, ховати, як пoмpе, не приїде. Та й узагалі — хай забирається з її хати.

«Так образила вона мене, думав — не переживу, — сповідувався дядько Василь. — Дехто казав, мовляв, анулюй договір дарування. Та старий я вже по судах тягатися… Ото розпродав, як міг, господарство та й подався на Сумщину до вдової сестри. А їду в рідне село, щоб на племінницю свій пай переписати. Хоч так сестрі віддячу, що прихистила мене… Мучить, пече мене думка: виростив трьох дочок, усе їм дав, усього надбав, а не навчив, що в житті треба не тільки на хліб заробляти, а й людей шанувати! Отакий мій гріх, із ним і живу…»

— Та хіба він ваш? — обурилась я. — Це гріх ваших дочок!

— Е-е-е-е, не кажи. Якщо батько-мати не навчили чогось дитину, пустили в світ без життєвої науки, то це найперше їхня вина, — підсумував мій попутник.

На автовокзалі ми попрощалися. Дядько Василь провів мене до автобуса на Кременчук, допоміг нести сумку і на прощання простягнув руку. Я потисла натруджену шерхку долоню (вона була по-батьківськи тепла та міцна) і відчула, як тихо заплакала моя душа… З вікна маршрутки добре виднілась зсутулена постать. Коли автобус під’їжджав, дядько Василь підняв обидві руки і довго мені махав. В пам’яті закарбувались зігнуті роками плечі та по-старечому нахилена осанка. А ще — широка усмішка, яка освітлювала обличчя…

Всю дорогу розмірковувала: чому в сучасному світі мірилом цінностей усе частіше стає товщина гаманця? Завзято дбаємо про матеріальні блага і нездатні проявити любов та повагу до інших людей, часто-густо — навіть до батьків. Чому у багатьох душі вкрились черствою коростою? Чи, як казав дядько Василь, батько-мати винні, чи суспільство наше таке хвоpе, що набутими від них віковічно мудрими правилами життя діти безсоромно нехтують? А ще подумала про таке. Дочка дядька Василя колись теж стане стара й немічна. Як тоді поводитимуться її діти? Може статися, що лише на схилі літ пригадається Надії біблійна заповідь: «Шануй батька твого і матір твою, щоб тривалі були дні твої на землі, яку Господь дав тобі». Та буде цей спомин-каяття запізнілим: і для її батька, і для неї, і для її дітей…

Автор – Тетяна СТАРОСВІТСЬКА.

За матеріалами – Українське слово,

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.