А з самого початку, я свого чоловіка й знати не дуже хотіла, так, ходить за мною Станіслав, то хай ходить собі.

Як треба з дівчатами в барі посидіти, то я його зову, коли інших нема, щоб нас почастувати і додому дозволяю себе провести.

А, коли є кращі хлопці, то я вже з ними гуляю і про Славу навіть не згадую.

Пам’ятаю, як він мене запросив до себе на проводи, весь червонів, з ноги на ногу переминався, затинався…

А я й пішла і сиділа поруч нього, наче дівчина і не тому, що полюбила його раптом… Просто ніхто з подруг не проводжав хлопця в армію, а я вже проводжала.

Писав він мені і писав, аж диво брало, скільки всього там в частині, наче він не серед ліжок і дощок та чоловічих кірзаків. А я що? Декілька речень напишу і вже по новинах.

Читайте також: Що ж так репетувати? Що ж так нервуватися? Ну, посадила я чотири соточки під картопельку і що? Ти ж чоловік, будь сильним. А той бігає по городу, руками розмахує, навіть ворони перелякалися

Я захотіла поступати на акторку, хотіла всім показати, чого я варта. Але ні танець не підготувала, вірш був і мене відсіяли. Повертатися в село було геть незручно.

А там я познайомилася з хлопцем. Туди-сюди і я вже з ним живу, а на квартиру, яку мені батьки орендували у якоїсь бабці, тільки по речі приходжу.

Але мама не дуже довго слухала мої казки і якось приїхала та пішла в інститут, а мене там нема.
Вона наробила галасу і бабка зізналася, що я й не ночую вдома.

Вона мене в село й привезла. Я їй того пробачити не могла. А потім, як в поганій історії-я вже й при надії.

Думала, що ж то робити, аж тут Славу відпустили у відпустку і я дозволила йому себе не лише додому провести. Далі написала, що я при надії і маля з’явилося на світ передчасно.

Матері його неможливо було рота закрити, але Святослав не звертав на матір увагу, а любив нашого сина понад усе.

І знаєте, такий він у мене виявився господарник – і хату ми відремонтували, далі в місті квартиру купили, він відкрив автосервіси по району, крутився як міг.

Вже ми десять років разом, а він все просить мене про другу дитину.

– Аліно, нам би ще донечку, га?

– Та, звичайно, – кажу я йому, але ж мовчу, що я вже двічі була в спеціаліста.

Ще й захист поставила, щоб ніколи більше. І все було б добре, якби малий не попав і лікарню і потрібне було переливання. Тут вже я мусила признатися, щоб сина врятувати. Він так на мене подивився. Почав гримати, хто це був.

– Та яка різниця, то ж давно було, – кажу я йому.

– Та мені байдуже! Головне, щоб він мого сина врятував!

Якщо чесно, то я бачила Василя і знала, де він працює. От і сказала адресу і прізвище. Той полетів і через годину був з ним тут.

Сина ми врятували, але от Слава більше не дивився на мене тими очима. Я вже й сама пробувала, щоб дитину ще одну завести, але ж де там. Він нікому не сказав про те, що син не його і тим більше перед сином, для нього він тато і все.

А от в мені він перестав бачити дружину. Хоча ніколи не піднімав питання чому я його обманула і чи не обманювала його далі. взагалі нічого не говорив! Отак і живемо, наче чужі.

І знаєте, тільки з тим випадком із сином, я зрозуміла, що біля мене був справжній чоловік, справжній батько для моєї дитини.

Я робила все від мене залежне, щоб прихилити його знову до себе, але вже було надто пізно.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота