– Дмитре, у нас діти і онуки.
– Я…Я… Я тебе просив купити дачу! Біля річки !
– Он річка, чого ти кричиш?, – спокійно показую йому на річку, що видніється.
– А це що???, – показує він мені на рівні грядочки ще коричневої землі.
– Це картопелька, тут морквочка, тут капусточка, тут огірочки.
– Ага, тут радикуліт, тут диск вискочив, а там мене не стало!
– Ні, там я залишила місце під парник, – кажу я далі.
– Парник??? Парник? Парник!!!!, – далі бігає чоловік по городу і це, знаєте, надихає, бо ще має спритність, а в господарстві, то дуже цінно.
– Так, парничок ти зробиш, а я посаджу помідорчики і перчики.
Дмитро сів на колоду і крутив очима, головою, пальцями. Я його поки залишила хай прийде до тями, бо у мене там обід пригорає. А що він хотів? Сам мені сказав, щоб я нам на старість купила хатинку, щоб не дорого, щоб поруч річка чи озера, а збоку лісок, щоб гриби збирати і недалеко від міста.
Знаєте, що це було за завдання? Це аналогічно піди туди, не знати куди і знайде то, не знати що!
Але я пішла і знайшла ну просто чудесний будиночок з садом, і городом за смішні, повірте, гроші. В цей час чоловік був за кордоном і якраз заробляв гроші на ось цю хатинку.
Звичайно, зараз весна і він не бачить того, що бачила я восени тут, навіть восени з жовтим листям та пожухлою травою, тут все було просто чарівне.
Хата, звичайно, старенька, дерев’яна і подекуди підлога ходить і чути грибом, але ж у мене Дмитро рукастий і тому всьому можна лад дати.
Я йому спеціально не розказувала, що вже купила будинок, а хотіла привести під приводом, що от хочу подивитися, а тут вже й виорано, й в хаті натоплено і їжа на столі.
А він он сидить та сюрприз переварює.
Але я його знаю – після смачного обіду він починає думати головою.
– Дмитре, досить там бігати та за серце і за голову хапатися! Сусіди побачать, то скажуть що тут якісь ненормальні живуть! Ходи їсти!
Дмитро зайшов в хату і став все оглядати, охкати і ахкати.
Але я вже до нього прибралася трохи, побілила, коли була погода, провітрила все, навіть, навчилася в печі готувати їсти, як в духовці.
В хаті тепло, обід смачний, хоч і привезений з дому.
Бачу, поїв ситно і вже іншим оком на все дивиться…
Вже походив, підлогу ногами порипав, двері туди-сюди позакривав, вікна пообмацував, на піч подивився, похмикав.
Пішов на вулицю і почав обходити хату, щось собі говорити під ніс. Далі стояв мовчки і дивився.
Я винесла йому горня чаю і примостилася на призьбі до сонечка.
Сів, мовчки сьорбає і дивиться на небо, на дрібну зелену травичку…
– Тут, певно, гарно влітку.
– Напевно, – кажу і розумію, що перша хвиля паніки минула.
Далі будуть інші, бо й парник прийдеться робити, сапати, підгортати, копати, обприскувати від усього на світі.
Але потім він збудує альтанку і буде їсти тільки на вулиці, бо стіни він і в місті бачить. Далі привезе велику колисанку, щоб онуки мали заняття, як він каже. Далі прикрутить гамак між старими яблунями. Приляже там відпочивати на обід, але даватиме хропака на всю господу.
Це буде згодом. Я знаю.
Головне оту першу хвилю спокійно приймати і не реагувати на слова, що «чорт дав чоловікові жінку аби його покарати». Для щастя я! Для щастя!
От закерую, ти зробиш, а потім щасливий сидиш і очі мружиш.
Щоб ти без мене робив.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
