Ми з Надею зростали на одній вулиці. З дитинства разом бігали до річки, сиділи на дерев’яній лавці біля нашого паркану, ділилися всіма дівочими таємницями. Надя була дівчиною прямою, але надто імпульсивною. Якщо вона щось собі в голову втовкмачила, переконати її було неможливо. Згодом ми підросли і почали ходити на сільські танці.
Там Надя й запримітила Петра. Він повернувся з армії, був високим, міцним хлопцем з чорними очима.
Надя закохалася в нього миттєво і безтямно. Вона тільки й говорила, що про Петра. Де б ми не були, всі її думки оберталися довкола нього. Надя бігала за ним буквально по п’ятах. Вона дізнавалася, куди він іде, чекала його годинами біля магазину чи на роздоріжжі. Якщо Петро грав із хлопцями у футбол на шкільному стадіоні, Надя недалеко пасла корову. Вона носила йому пиріжки, які пекла її мати, прагнула в усьому йому догодити і ладна була бігти за першим його покликом.
Я дивилася на все це збоку і не могла утриматися від кпинів. Мені така поведінка здавалася кумедною і навіть трохи принизливою.
— Надю, ну навіщо ти так перед ним вислужуєшся? — казала я їй, коли ми сиділи у неї в кімнаті. — Ти ж дівчина. Не можна так бігати за хлопцем і дивитися йому в рот. Він же навіть не дякує тобі людськи, приймає це як належне.
— Ти нічого не розумієш, Іро, — відповідала Надя, розчісуючи волосся перед дзеркалом. — Петро особливий. Я хочу, щоб він знав, що кращої господині і вірнішої дружини йому не знайти. Я ради нього на все готова.
— Ти йому пиріжки сунеш, а він їх з’їсть і йде далі з хлопцями теревенити. Маєш мати хоч трохи власної гордості.
Надя дуже ображалася на мої слова. Вона підтискала губи і днями могла зі мною не розмовляти. Але потім знову приходила, бо більше коліжанок у неї не було, і знову починала розповіді про Петра.
Якось улітку Петро зайшов до нашого подвір’я. Мій тато просив у нього допомоги — треба було відремонтувати огорожу з боку городу. Петро приніс інструменти і віддав їх батькові. Потім він зупинився біля криниці, де я мила посуд у великому миску.
— Здоров, Іро. Гаряче сьогодні на вулиці.
— Здоров, Петре. Та й не кажи, сонце з самого ранку пече, — відповіла я, не приділяючи цьому короткому діалогу жодного особливого значення.
Ми проговорили буквально п’ять хвилин, Петро посміхнувся, попрощався і пішов через хвіртку.
Але саме в цей момент повз наш двір проходила Надя. Вона зупинилася біля огорожі і бачила всю нашу розмову від початку до кінця. Вона бачила, як Петро посміхався, як розмовляв зі мною спокійно і приязно.
Наступного дня Надя прийшла до мене. Вона була сама не своя. Очі її палали від гніву, губи тремтіли. Вона встала посеред моєї кімнати і навіть не привіталася.
— Ти що собі дозволяєш, Іро? — закричала вона прямо з порога.
— Про що ти говориш, Надю? Вгамуйся, сідай, — здивувалася я.
— Не вдавай з себе святу! Я бачила, як ви вчора з Петром біля криниці стояли. Ти з ним хихотіла, ти йому посміхалася! Ти знаєш, як я до нього ставлюся, і навмисно це робиш!
— Надю, ти з глузду з’їхала? — я сплеснула в долоні. — Петро приніс батькові інструменти. Ми поговорили дві хвилини. Ніяких хіхоньок не було.
— Ні, це ти завжди з мене кепкувала, а тепер хочеш Петра собі забрати! Ти думаєш, що я цього не бачу!
Скільки я не намагалася пояснити Наді, що між мною і Петром немає жодного флірту чи симпатії, вона відмовлялася мене слухати. Вона затуляла вуха, кричала і в результаті вибігла з моєї хати, гримнувши дверима.
Через три дні Надя оголосила, що виходить заміж за Степана. Степан жив на іншій вулиці, був хлопцем мовчазним, простим і вже давно задивлявся на Надю, але вона раніше на нього навіть не дивилася.
Я відчувала величезні докори сумління. Мені було неприємно, що вся ця ситуація закрутилася довкола мене. Я вирішила піти до Наді і поговорити з нею відверто, щоб зупинити цей безглуздя.
Побачивши мене, вона спиралася на сапу і холодним поглядом дивилася, як я підходжу.
— Чого прийшла? — сухо запитала вона.
— Надю, нам треба поговорити, — сказала я, зупиняючись біля грядки. — Послухай мене уважно. Одумайся. Зупини все це. Між мною і Петром нічого немає і ніколи не було. Ви ж зі Степаном не будете жити як слід, ти занапастиш і себе, і його.
— Ти прийшла мене вчити жити? — засміялася Надя. В її голосі чулася глибока образа та впертість. — Мені байдуже до тебе і до твого Петра. Я вийду заміж за Степана, бо сама так хочу. A ти тепер роби що хочеш.
Вона вперлася і не хотіла чути жодного розумного аргументу.
Весілля зіграли дуже швидко, буквально за два тижні. Надя ходила надута, горда, на всіх дивилася зверхньо. Але радості в її очах не було зовсім. Вона зробила це виключно з гордині.
Петро дізнався про весілля Наді і це дуже боляче вдарило по його самолюбству.
З того дня Петро почав шукати зустрічей зі мною. Він ходив за мною повсюди. Де б я не з’явилася — біля магазину, на пошті, на зупинці автобуса — Петро завжди опинявся поруч.
— Іро, давай пройдємося, — казав він, перестріваючи мене вечорами біля нашого паркану.
— Петре, навіщо ти ходиш за мною? — питала я його, зупиняючись. — Люди в селі вже починають теревенити.
— Нехай теревенять. Мені байдуже. Я хочу з тобою спілкуватися. Ти розумна дівчина, з тобою є про що поговорити.
Я бачила, що Петро робить це не через глибокі почуття до мене, а на зло Наді. Він хотів, щоб Надя бачила його зі мною і шкодувала про те, що вийшла за Степана.
Минув місяць. Петро продовжував ходити за мною. Він купував у магазині ласощі, приходив до моїх батьків і подовгу розмовляв із моїм батьком. Батькам Петро подобався — працьовитий, з власною хатою.
— Іро, Петро гарний хлопець, — казала мені мати, Марія, коли ми готували вечерю. — Подивися, як він до тебе залицяється.
— Мамо, я не знаю… Я не відчуваю до нього палкого кохання, — чесно казала я.
— Повага приходить з роками, дочко, — переконувала мати. — Головне, щоб чоловік був надійний, не ледар, шанував тебе. А Петро саме такий.
Я була наче в тумані. Постійний тиск з боку Петра, поради батьків, образа на Надю за її безпідставні звинувачення — все це змішалося в мені. Коли Петро чергового вечора прийшов до нашого ганку і запропонував мені вийти за нього заміж, я погодилася.
Наше весілля відбулося восени. Всі казали, що ми гарна пара, але ні я, ні Петро не відчували справжньої радості.
Життя після весілля виявилося складним. Петро не кохав мене. А я, у свою чергу, не кохала Петра. Він мені подобався як людина, як сусід, але справжнього жіночого почуття до нього в мене не було.
Надя у своєму шлюбі зі Степаном теж була глибоко нещасливою. Вони часто сварилися, Степан бачив, що дружина байдужа до нього, і від цього теж ставав похмурим і мовчазним.
Я бачила Надю майже щодня на вулиці або біля магазину. Ми не розмовляли, лише обмінювалися холодними поглядами. Я дуже злилася на неї. Я розуміла, що через безглузду гординю Наді, через її вигадану ревність і дурну впертість, я зв’язала собі світ. Я жила з чоловіком, який був для мене чужим, і знала, що сама припустилася помилки, піддавшись вмовленням.
Моя мама, бачачи, як ми з Петром живемо порадила нам змінити обстановку.
— Діти, вам треба виїхати з села, — сказала вона нам за недільним обідом. — Виїжджайте в місто. Там знайдете роботу, знімете житло, почнете жити окремо від усіх цих пліток. Може, у місті ваше життя налагодиться.
Ми послухали пораду матері, винайняли маленьку двокімнатну квартиру на околиці міста. Петро влаштувався працювати на приватне підприємство, а я пішла працювати продавчинею у продовольчий магазин.
Проте переїзд у місто не змінив нашого життя на краще. Петро повністю змінився у гірший бік. Він лежав на дивані, відмовлявся шукати нове місце роботи і звинувачував мене у всіх своїх бідах.
У нас знайшлося двоє дітей — син Ігор та донька Оксана. Але навіть поява дітей не змінила Петра. Він не хотів дбати про родину. Усі хатні клопоти, фінансові проблеми та виховання дітей повністю лягли на мої плечі.
Двадцять років поспіль я тягнула цю родину на собі. Я працювала на двох роботах: удень продавчинею, а ввечері прибирала приміщення. Я поверталася додому пізно ввечері, знеможена, а вдома на мене чекали лише похмурий чоловік, який влаштовував сварки та вимагав грошей, та безкінечні побутові проблеми. Я дала собі обіцянку, що підніму дітей, дам їм освіту, чого б це мені не коштувало.
Роки минали швидко. Діти виросли, закінчили школу. Син вступав до університету, донька переходила до старших класів. Грошей катастрофічно не вистачало. Навчання сина вимагало великих витрат, а Петро продовжував жити за мій рахунок, не вкладаючи в сім’ю жодної копійки.
Тоді одна моя знайома порадила мені їхати за кордон на заробітки.
— Іро, дітям треба вчитися, а ти працею за копійки здоров’я втратиш. Їдь зі мною, будеш працювати на фабриці. Заробиш грошей, поставиш дітей на ноги.
Я довго вагалася, але іншого виходу не бачила. Я зібрала валізи, залишила гроші дітям і виїхала за кордон.
Робота за кордоном була фізично важкою, але саме там у моєму житті відбувся перелом. Вперше за багато років я опинилася далеко усіх.
Я почала спокійно спати, спокійно їсти і заробляти гроші, які регулярно відправляла дітям на навчання.
Через два роки роботи за кордоном я познайомилася з Павлом. Павло був чоловіком мого віку, родом із сусідньої області. Він працював там майстром. Павло виявився людиною спокійною, доброю і уважною.
Він бачив, як я важко працюю, і почав допомагати мені: то важку торбу допоможе донести, то підвезе на машині після зміни, то просто запросить випити чаю та вислухає. Вперше у своєму житті я відчула, що чоловік може турбуватися про мене просто так, без жодних вимог чи користі.
Поруч із Павлом я ожила. Я знову відчула себе молодою жінкою, яку поважають і цінують. Ми почали жити разом. Павло оточив мене теплотою та турботою.
Ми прожили разом із Павлом три роки. Діти вивчилися, встали на ноги, син уже працював за спеціальністю, донька закінчувала університет. Я зрозуміла, що більше не хочу бути зв’язаною шлюбом із Петром. Мені треба було остаточно закрити цю сторінку минулого.
Я вирішила повернутися в Україну, щоб оформити офіційне розлучення з Петром, відвідати своїх літніх батьків у селі та вирішити питання з документами.
Потяг привіз мене до рідного міста, а звідти я автобусом дісталася до свого села. Село майже не змінилося, хіба що хати стали старішими, а дерева біля доріг розрослися ще більше.
Я йшла сільською вулицею з валізою в руках. На мені був гарний одяг, я почувалася впевнено і вільно. Я йшла до хати своїх батьків, радіючи майбутній зустрічі.
Пройшовши половину вулиці, я зупинилася – біля огорожі стояла Надя.
Ми не бачилися багато років. Надя дуже змінилася: вона постаріла, обличчя її було покрите зморшками, плечі опущені, а в очах стояла втома від важкого сільського життя зі Степаном. Проте вона випростала спину, побачивши мене, і намагалася надати своєму вигляду звичної гордовитості.
Надя повільно підійшла до мене. Вона подивилася на мій вигляд, на мою валізу, на моє спокійне обличчя.
— Здоров, Іро, — мовила вона першою. Голос її був тихим, але в ньому відчувалися претензійні нотки.
— Здоров, Надю, — спокійно відповіла я, зупиняючись навпроти неї.
Надя зітхнула, підняла підборіддя і сказала з відтінком якоїсь великодушності:
— Я багато думала про все, що між нами сталося в молодості. І знаєш, Іро… Я тебе прощаю. Час усе вилікував. Я не тримаю на тебе зла за Петра. Прощаю тебе за все.
Почувши ці слова, я не втрималася. Я просто зареготала прямо їй в обличчя. Мій сміх лунав на всю вулицю, щирий, голосний і абсолютно нестримний.
Надя відсахнулася від мене, її обличчя витягнулося від здивування.
— Чого ти смієшся? — обурено запитала вона. — Я до тебе з миром підійшла, прощення тобі дарую, а ти смієшся?
Я перестала сміятися, випросталася і подивилася їй прямо в очі.
— Ти мене прощаєш? — перепитала я, і в моєму голосі вже не було сміху, а була лише тверда, загартована роками впевненість. — А я тебе не прощаю, Надю! Чуєш мене? Я тебе не прощаю!
Надя заніміла, відкривши рот.
— За що це ти мене не прощаєш? — витиснула вона з себе.
— За твою дурну, сліпу гординю! — сказала я прямо їй у вічі. — Через твою гординю та дурну ревність ти вискочила заміж за Степана, якого не кохала. Через твою впертість Петро почав бігати за мною, аби тобі помститися. Я приходила до тебе додому, просила тебе, благала одуматися, казала, що між нами нічого немає! А ти вперлася як осел і навіть слухати мене не хотіла!
Надя спробувала щось заперечити, але я підняла руку, зупиняючи її.
— Ти через свою гординю занапастила життя собі, занапастила життя Степанові, і мені мало життя не змарнувала! Я двадцять років тягнула на собі Петра, який одружився зі мною тільки тобі на зло! Двадцять років я працювала на двох роботах, терпіла його сварки та лінь, тягнула двох дітей самотужки! І все це через те, що ти колись вирішила розіграти з себе ображену королеву!
Надя стояла бліда, тремтячи від моїх слів.
— Іро, але ж стільки років минуло… — пробурмотіла вона.
— Минуло, — відрізала я. — І я зараз щаслива. Я маю чоловіка, який мене поважає і цінує, я виростила чудових дітей, я маю спокій і достаток. Але тобі я нічого прощати не збираюся. І прощати мені тебе немає за що, бо винна в усьому була ти сама зі своїм характером.
Я взяла свою валізу міцніше в руку.
— А тепер вступися з моєї дороги, — мовила я голосно і чітко. — Знати тебе більше не хочу. Не підходь до мене, не заговорюй зі мною і ніколи більше не нагадуй мені про себе.
Я обійшла занімілу Надю і пішла далі по вулиці, прямо до хати своїх батьків. Вона залишилася стояти біля огорожі, не спроможна вимовити більше жодного слова. Я йшла впевненим кроком, відчуваючи повну правоту своїх слів та полегшення від того, що висловила їй усе, що збиралося в мені десятиліттями.
