Ми з Святославом полюбили один одного, як мені тоді видавалося щиро і навіки-вічні. Я дуже хотіла аби моє кохання було красивим і воно таким і було. Бачили б ви нас, які ми гарні фото мали, коли йшли на розпис!
Все під колір, що туфлі в молодого, що букет у мене.
А про весілля я взагалі мовчу – мої подруги тільки те й робили, що потім ще пів року виставляли фото свої то біля дзеркал, то біля столів.
Заради цього весілля мої батьки взяли кредит в банку.
– Дитино, – казала мені мама, – Ти виходиш заміж вперше і ми з татом сподіваємося, що востаннє. Тому такий день має запам’ятатися усім, і нам також!
У мене була бірюзова теми і троянди на святкових столах підфарбували в такий колір… А коробочки на весільний торт були з чудовими витинанками.
А весільний танець! Ми його спеціально вчили і Святослав кружляв мене мов пушинку, була світломузика і дим.
На фото ми такі щасливі. Такі закохані. Куди ж це все ділося?
Коли я дізналася, що при надії, то всі дуже зраділи, особливо чоловік.
– У нас все згідно плану, – усміхався він і цілував мої руки, – Тому треба мені поїхати на вахту, щоб на вас заробити!
Я була проти, бо ж ми й року разом не прожили, а вже розлучатися? Але Святослав був категоричним:
– Треба, маленька, відпочину, коли малюк вже буде до мене ручки простягати…
Отак ми переписувалися, зідзвонювалися, сумували.
Малюк з’явився на світ і Святослав приїхав аж на два місяці. Хрестини ми так само зробили пишне з фото зоною і відеокамерою.
– Менше було своїм щастям хвалитися, – казала мені бабуся, коли вже все завершилося, – А то все виставляєш, а люди всілякі бувають!
Але що мені було до її слів, коли я була така щаслива?
Далі Святослав знову поїхав на роботу і почав все рідше і рідше телефонувати і так само рідко пересилати гроші. Вибачте, але на дитячі не дуже й проживеш! Все йде лиш на підгузки і харчування!
Я не витримала і поїхала до нього, а там картина прогнозована – кухарка, яка старша за нього на одинадцять років!
В нас же любов була! Я ж гарна і молода! Як так? Кинути нашу дитину заради неї?
Я не хотіла нічого слухати, бо ситуація просто дика. Приїхала додому і все розказала батькам. Звичайно, чекала на докори, що не зуміла впильнувати чоловіка.
Але тут мама мене обійняла і каже:
– Слава Богу! Донечко! Та добре, що зараз покинув, коли ти молода, коли все життя попереду! Подякуй Богові, що не покинув в гіршій ситуації з трьома дітьми. А онука ми на ноги й самі поставимо! Скільки того!
Звичайно, бабуся не була така оптимістична, мовляв, сама винна, не треба було щастям хвалитися. А от подруги мене підтримали:
– Що він виграв? Подумай, що це зараз різниця у віці не так відчувається, але згодом буде йти рік за два. Ти краще думай и приймеш його назад, коли приїде миритися через рік чи два.
Думаю, що над цим питанням мені таки треба думати зараз, бо як прийде проситися назад, то я й пробачити можу, а не треба. Людина може раз оступитися, хай буде, я в таке вірю, але ж не жити з нею вже понад рік, а потім прийти і проситися, бо ж він лиш раз з іншою був. Раз цілий рік, а вони так і рахують. Саме так я зараз думаю і планую не дати слабини потім.
А хтось має досвід, коли пробачила, а чоловік потім знову оступився?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
