fbpx

— Найбільшою помилкою мого життя, є моя доброта по відношенню до дітей. Нащо я квартиру на себе і синів в рівних частинах приватизовувала. Не робіть люди такої дурниці. Послухайте стару і нерозумну жінку

— Найбільшою помилкою мого життя, є моя доброта по відношенню до дітей. Нащо я квартиру на себе і синів в рівних частинах приватизовувала. Не робіть люди такої дурниці. Послухайте стару і нерозумну жінку. – зі сльозами на очах говорить Світлана Анатоліївна.

А плакати їй і справді є чого. Коли чоловіка не стало, лишилась жінка одна з двома хлопчаками школярами. А тут дев’яності. Тяжко було, ой як тяжко. На трьох роботах працювала буквально за харчі. Одяганку хлопчакам по добрим людям збирала. Але вижили.

А тут приватизація. Пішла Світлана і приватизувала квартиру, що чоловік на заводі отримав в рівних частинах на себе і двох синів.

— Та усі знайомі так робили, от і я туди ж. А що, одна ж сім’я, аби хто і сказав чим обернеться, все одно не повірила б.

Виросли сини, відслужили. Одружились.

— Коли старший невістку в хату привів, тут і закрутилось. Дівчина не промах, я вам скажу. Одразу заявила, що та кімната в якій вони оселились по квадратним метрам менша за чоловікову частку в квартирі.

Заходились вони ремонт робити – відділяти свою територію. А тут і молодший заявив, що інша кімната тепер його, і замок повісив.

— Я тоді подалі від того усього до подруги на дачу поїхала. А даремно. Повернулась, а мої речі на кухні стоять.

— Ми все порівну поділили. Твоя мамо кухня і кладовка, – заявляють мені навіть, не почервонівши.

Світлана Анатоліївна жінка рішуча. Доки сини на роботі були найняла майстрів і заклала вхід з квартири до кухні. Собі ж зробила окремий, добре планування будинку дозволяло.

— Ви б бачили їхні обличчя! Думали я на тапчанчику в кладовій житиму і їх не чіпатиму. Невістка грозилась поскаржитись у відповідні служби, але син спинив. Вони ж всю квартиру перебудували без відповідних документів, злякались.

Зробила жінка у себе щось схоже на малесеньку студію – з дивана могла і до плити дістати і до порогу.

— Прожила я там не довго! До мене сусідка підійшла. Запропонувала мою міні квартиру викупити. А що, їй якраз ще одна кімната до двокімнатної приєднається. Чоловік не остання людина в місті з документами проблем не було.

Так і отримала жінка суму достатню для того, аби купити невеличку хатинку у рідному селі.

— Живу тут і ніби й щаслива, а серце не на місці. Сусіди дзвонять на дітей моїх жаліються – дуже вже вони голосно відносини між собою з’ясовують. Зі мною мої хлопці не балакають – образились. А мені шкода їх нерозумних. Через ті бетонні стіни ні родини у нас немає, ні спокою у їхньому житті. Хіба воно того варте?

Текст підготували – intermarium.news

You cannot copy content of this page