Все змінилося у 2018 році, коли з’явилася у моєму житті Катерина.
З нею ми познайомилися в метро: виявилося, що вона працює адміністратором у салоні краси, який я щодня проходжу дорогою на роботу. Приїхала вона до столиці з Кропивницького, а за віком – на 3 роки молодша від мене. Загалом, такий шанс я не хотів упускати і того ж вечора прийшов до неї на роботу з величезним оберемком троянд.
Вона цей знак дуже оцінила, і ми почали зустрічатися через якийсь час. Запросив жити до себе через 3 місяці – Катя із задоволенням погодилася. Мені хотілося робити для неї все найкраще, щоб вона ні на хвилину не розчарувалася в мені та наших стосунках.
У 2019 році ми зіграли весілля. Для мене тільки в цей час закінчився цукерково-букетний період і я, так скажімо, поринув у менш емоційне, але більш комфортне існування. У нас із Катею почалася не лише романтика, а й побутові, а також житлові питання.
Мені дуже хотілося донечку, або сина, але Катерина мені прямо казала:
— Потрібно спочатку житлове питання вирішити. Ми в твоїй однокімнатній утрьох не розвернемось.
Я й сам це розумів. З іншого боку, Катя свою зарплату не викладала на “бочку” сімейного бюджету, а я не міг тягнути на свою нас двох та ще й іпотеку. Тоді ми домовилися, що з платежі за двокімнатну вносити будемо порівну, але мені потрібно продати обов’язково ту квартиру у якій ми живемо, щоб зробити перший внесок за більш простору.
Про те, що моя квартира повністю оформлена на мене і у Каті тут ніяких прав – я знав. Але я навіть думати не міг, що для неї це так важливо!
Все таємне стає загальновідомим випадково! Та я б в житті не повірив, що таке може бути, якби не випадковість. Справа в тому, що я дуже люблю кататися на велосипеді. В один із вихідних я збирався вийти покататися, поки Катя на кухні клопоталась. Тим не менш, спустившись на 3 поверх, я зрозумів, що забув пляшку з водою і гаманець – без цього ніяк. Акуратно прив’язавши велосипед, я піднявся додому – двері Катя ще не зачинила. Як я зайшов – Катя не чула, зате чудово її міг почути я.
Вона розмовляла по телефону з подругою:
— Ага, дивились уже нову квартиру. Чекаю, коли нарешті продамо цю. Я ж тут у приймах, а там господинею буду. Особиста власність чоловіка? Ох і розсмішила. Із особистого у нього лиш шкарпетки і будуть, якщо заробити на них зможе.
Найголовніше тоді було одне: щоб вона не зрозуміла, що я вдома і не почула мене. Я дуже тихо зачинив за собою двері! Одразу зателефонував ріелтору і скасував продаж моєї квартири. Оголошення, які дав на різні сайти самостійно теж відключив.
Посидів трохі під під’їздом збираючи волю в кулак. Потім, зайшов у квартиру і попросив Катерину зібрати речі і в найкоротший термін покинути мою власну оселю.
Дивно, але вона навіть не запитала чому. Зібралась і вийшла одразу ж. Через два місяці ми все так же мовчки розлучились. спільні знайомі передавали, що вона повернулась у рідне місто, ніби як і заміж там удруге вийшла.
Шкода мені її нареченого, ой як шкода.
А я? Досі нікому не можу довіритись і не розумію, що то було? Невже людина на таке здатна? Невже можна посміхатись і будувати плани на майбутнє і в той же час планувати залишити свого чоловіка без нічого. а ми ж навіть ім’я для дитини обрали…
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news = заборонено.
Головна картинка – pexels.
