Забрали матір до себе. Чоловік, син (12 років) і я. Мати наговорює на чоловіка з першого дня. Каже: «Він мене не любить». Я не знаю, може, я в душу не лізу, але він чемний, ніколи на неї кривого слова не сказав. До її слів ставиться з розумінням.
У неї окрема кімната, телевізор. Пенсію у неї ніхто не бере ні копійки – вона її віддає моєму нежонатому братові, який з якихось причин причин так і не одружився, хоча уже розміняв шостий десяток. Брат працює, забезпечений житлом.
Найкращий шматок – їй, не дитині, а їй. Вся увага – їй. У відпустку уже третій рік не їдемо через неї. Окремо одне від одного не звикли, а разом так її одну ж не залишиш.
Коли я ввечері приходжу з роботи, біля порога мене зустрічає незадоволена мама і починає відразу бубоніти на чоловіка, який приходить додому на годину раніше, так як працює навпроти будинку. От що на розум їй лягло, те й чую. А позаду чоловік головою похитує і глибоко зітхає.
У будинку радості немає. Є гроші, є все, а радості немає. Додому мені йти не хочеться. Ось нещодавно заявила, що ніколи і нікому нічого лихого не зробила і вважає себе ледь не ідеальною людино. А я стою і ледь не плачу.
Мій син і мій чоловік їй в усьому допомагають ставляться, як до дорогої порцелянової лялечки, а я уже не можу. Додому йти не хочеться. Як згадаю її обличчя і оце одвічне “бу-бу-бу”.
Я наймолодша у колективі. У співробітниць уже давно не має матерів. Вони мені заздрять, адже моїй 92 і вона у мене є. А мені соромно зізнатись, що з радістю б помінялась з ними місцями. Що у свої 40 почуваю себе на всі 80. Уже навіть руки починають дрижати і спати перестала нормально.
Головна картинка – pexels.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.