Найприкріше, що Оксана Валеріївна ніколи нам нічого не говорила, а про те, аби скаржитись, так і мови немає. Та ми б і не дізнались нічого, якби ж того дня я не прийшла до свекрухи на чай і не стала випадковим свідком тієї неприємної сцени. Я прийшла додому під враженням і одразу сіла з чоловіком серйозно побалакати.
Я сирота, тож маму свого чоловіка вважаю не свекрухою, а саме – мамою. Після того, як ми одружились, перший час жили у неї, адже вирішили мою однокімнатну квартирку продати і взяти більшу у кредит.
За три роки, що ми жили біля свекрухи у нас із нею склались теплі, дружні і довірливі стосунки. Я навчилась нарешті готувати, багато чого для себе нового у веденні господарства домашнього побачила. Оксана Валеріївна стала мені справді мамою рідною.
Я й переїздити не хотіла, але мама мого чоловіка сказала, що так буде вірно і що ми окрема родина. Вона часто навідувала нас, допомагала із онуками, коли ті на світ з’явились.
Та й майже одразу після того, як ми з’їхали, заміж вийшла менша сестра мого чоловіка. Лілія також додому привела свою другу половинку. Спочатку мова була про тимчасове житло, вони хотіли назбирати як і ми грошей на перший внесок, та якось за два роки вони і гривні не відклали, а вже й Ліля при надії.
Мама мого чоловіка допомагала молодій родині так, як допомагала колись і нам. Вона купувала продукти, готувала їсти, тримала дім у порядку. Все зі своєї кишені, аби швидше молоді змогли відокремитись.
Та от, якщо ми допомагали їй в усьому, то Ольга вважала те за даність. Вони не шукали варіантів, аби відокремитись, харчувались за рахунок матері, вона ж оплачувала комунальні. Та що там, дуже скоро у своїй квартирі стала моя свекруха зайва.
Ми з чоловіком про те не знали, випадково почула я ту неприємну розмову коли була на гостині у свекрухи. Я саме руки мила у ванній кімнаті, як Ліля розходилась. Причиною її невдоволення було те, що мама готує щось на кухні і заважає їй.
Лілія слів добирати і не думала, запитувала у матері чи має та совість заважати її сім’ї і як довго ще буде третьою зайвою у тій квартирі:
— У тебе є дім батьківський, чого туди не переїхати? Тим паче, що їздять електрички звідти у місто, півтори години і ти на роботі. Я б так і зробила.
Коли я вийшла із ванної Лілія і не думала заспокоюватись. Я ж сказала Оксані Валеріївні, що ми повинні щось там у нас зробити і забрала її у нашу квартиру від такої доні якнайдалі.
Чоловік був дуже невдоволеним і прикро враженим коли я все розповіла. Мама зізналась, що от так у них уже досить давно і Ліля щиро сподівається на те, що та квартира буде їй, адже брат житло своє має.
Ми все обговорили і вирішили, що будемо жити разом, але не в квартирі, а в окремому будинку, тим паче, що куми саме свій дім продавали, адже вже третій рік за кордоном живуть.
Лілія аж ногами тупотіла, коли почула про наші плани. Їй мама віддала частину грошей від продажу квартири і отой дім бабусі, жити у якому та колись їй пропонувала.
А ми всі разом нині мешкаємо у великому будинку не далеко від міста. Оксана Валеріївна порається на городику і в теплиці, наше подвір’я потопає у квітах, діти бігають на природі.
А Лілія? Той дім у селі, як і гроші вона перетворила на авто на якому її чоловік поїхав до нової жінки. Проситься вона до нас, бо ж з двома малими дітками ні про яку оренду і мови бути не може. Каже, що й у літній кухні їй буде бобре, аби лиш дах над головою.
Чоловік проти категорично. Оксані Валеріївні доньку шкода і вона просить, аби я умовила чоловіка все ж прийняти Лілію.
От як бути у цій ситуації?