Найприкріше те, що син із невісткою навіть не зрозуміли, а чого то я, власне, надумала ображатись. Для них моя реакція є необгрунтованою, більше того, вони й розмовляють зі мною неохоче: “Мені було соромно чути від тебе подібні слова, мамо. Не очікував від тебе подібного. Чомусь, я був упевнений у тому, що ти все зрозумієш”.
Більше п’ятнадцяти років, доки ще ноги носили і здоров’я дозволяло, я була в Неаполі на заробітках. Їхала туди не на Везувій подивитись і не подихати повітрям, а заради сина свого.
Чоловік у мене був людиною не надто хорошою. Я з ним не жила – тягнула день до вечора. Свята для нас були випробуванням, бо тиждень до і місяць після у домі спокою не діждеш.
Якось я так собі і жила. Не було в голові, навіть і думки прго те, що інакше може бути. гірко зітхала на долю свою, але не більше. Єдиною розрадою був син мій – Тарас. Дуже розумна дитина росла. І в кого він тільки пішов? Не знаю, коли він встигав усе засвоїти і уроки робити, але не раз мені вчителі казали, що він є найкращим учнем у школі.
Саме заради того, аби дати йому освіту хорошу я за кордон і подалась. Син був у дев’ятому класі тоді, пішов навчатись у місто, а я поїхала. За рік уже й чоловіка мого не стало, тож додому мені не було заради кого повертатись.
Вивчила я сина, зібрала гроші йому на квартиру у містечку поряд із нашим селом, а потім ми із ним зайнялись облаштуванням мого дому:
— Діло не до юності іде, мамо. У сімдесят не побіжиш у вбиральню що в кінці городу стоїть.
От так крапля за краплею, а я дім відремонтувала, техніку оновила. Геть панелі сонячні мені син встановив. Не дім у мене – лялечка.
Але до суті. Тарас мій жонатий уже десять років як. З Наталкою він ще зі школи дружив і дуже була прихильна до нього сваха моя нинішня. Саме до її дому він приїздив із навчання, саме в її хаті він усі свята зустрічав. А вже коли у них із Наталкою дружба в любов переросла, та онуки у нас з’явились, то в неї і літо діти проводили.
Знаєте, я завжди була вдячна тій жінці. що не дивилась вона на те, як ми раніше жили. Не вірила в те, що яблуко від яблуні, що прийняла мого сина як свою дитину. Ми із нею гарно товаришуємо і до останнього були мов ті сестри.
Але, заходжу я до неї минулої неділі і бучу, що у віранді стоїть морозильна камера на триста літрів. Здивувалась дуже, адже знала, що сваха собі такого не може дозволити із пенсії придбати:
— Діти до свят подарували. І ось – веде мене у кухню, – дивись яке чудо, – І вказує на нову плиту газову.
Я дар мови втратила, адже мені до свят принесли хустину і коробку цукерок моїх улюблених. так прикро стало, аж сльози на очі. То я їм і квартиру і ремонт і авто, а мені хустка?
Набрала сина, такий у мене стан був, що я йому вилила все, що думаю про такий поділ, а він мені відповідає:
— Мамо, так а що тобі треба? Ти ж усе це маєш і кращої якості а мама на старенькому таганці їсти варила і духовку цеглиною підпирала. бо дверцята відпадали. ну а про морозильну камеру мова давно була. Ми ж тушонок не їмо. а мама свинку для нас тримає. Чого ображатись? Ми вас не ділимо. Просто, об’єктивно, то ти маєш усе, а у неї як було сорок років тому, так і досі є.
І знаєте, тепер і син і сваха і невістка дуже на мене ображені через те, як я відреагувала. бачте, я мала б порадіти, а не ставити усіх у незручне становище. Син каже, що я ще й вибачитись повинна.
Але чому, перед ким? хіба от такий поділ є справедливим? Я в них усе вклала, отримала хустинку за триста гривень і повинна мовчати на те, що сваха подарунок за тридцять тисяч отримала?
От ви б як відреагували?
Головна картинка ілюстративна.
У кожній історії таємниця, а наш YouTube-канал — це чудова можливість розкрити ці таємниці. Запрошуємо вас в подорож у світ непередбачуваних обертів долі, дивовижних емоцій та неймовірних вражень.
Аби не пропустити нових захопливих історій, підписуйтесь на наш канал.
