– Алло, алло, – каже в слухавку Анна, але їй у відповідь запис перелічує всі пункти, де зараз відключене світло, – Ти диви. І в нашому селі нема, ану подзвони до брата – чи правда…
Чоловік щось бурчить під ніс, але набирає брата і той каже, що світло було і є.
– Ти бачиш, які брехуни? Ага, зараз з’єднає. Добрий вечір, маю таке питання – чи наш будинок має за всю вулицю світло економити? Як дали? Нема світла. В жек?..
Анна слухняно перенаправляє все своє невдоволення, підігріте холодними батареями на працівницю жеку, яка починає й собі гарячкувати:
– Яке світло? Що вони мелють? Ми за світло не відповідаємо!
– Ти чуєш, Василю? Один на другого! Ще й мені телефон сів їм на радість, але я так того не подарую, дзвони ти!
Василь вже відверто бурчить, що не має сили слухати той перелік і жінка бере в нього телефон.
– Сили він немає. А я мушу мати… Алло, так дзвонили в жек і вони сказали, що за світло не відповідають… Так… Пишіть адресу…
– Чого ти думаєш, що не включать, – каже вже вона до чоловіка, – Раз у них написано, що нам включили, то так і має бути. О! сусідам виключили нарешті, то тепер нам включать!
В господі засяяло світло і переможні очі Анни звернені до свого чоловіка: «нічого ти без мене не можеш». Вона швиденько почала готувати вечерю, бо час тепер не певний і гворити:
– А ти пам’ятаєш, як ми женилися? Тоді теж світло завжди в суботу відключали, бо люди робили весілля і так, що на одній вулиці світла нема, а в селі є… Ой, носили та носили до того начальства сумки… А як поганий могорич дадуть, то на збитки виключать… Що тоді люди веселилися… Не те, що зараз…
Вже за столом світло вимкнули і вони вечеряли при свічці…
– На маєш романтику, як ти колись хотіла, – кепкує з Анни Василь.
Вони сміються… Що то колись було – пережили, а тепер і поготів.
Фото Ярослав Романюк