Найважче було згадати, хто я така, ким була до цих стосунків і для чого вони мені взагалі були потрібні.
Я пригадую тільки те, що ось я така вся незалежна, плачу за себе в кафе. Купую собі квитки в кіно і можу ще коханого пригостити кавою, а ось вже я прошу у нього гроші на продукти, бо я вже давно не працюю, а він кожного дня видає мені певну суму і усміхається, коли я пояснюю, що купила, чому за таку ціну, чому в тому магазині, чому не зекономила. Диво, як я ще примудрилася дещо ховати.
Думаєте, що таке неможливе? І я так думала.
А тут я без «штампу в паспорті», без житла, без грошей залишаюся сам на сам з обставинами.
– До оплати день, так що вчися економити, – сказав він мені на прощання.
З його характером він міг піти й в останній день, щоб за нову квартиру не платити на день більше.
Що ж, ту жінку теж чекають цікаві відкриття. Звісно, що він таким з самого початку не був. Гарно залицявся, попри те, що я казала, що вся така самостійна, але гарні парфуми і дорогі дрібнички брала з задоволенням.
А далі він запросив з’їхатися, а далі біля мене не стало друзів, далі грошей, бо я важко переносила перші місяці, а він тільки й казав, що це я сама того хочу, бо йому добре й без дітей.
Потім виявилося, що я не вмію готувати, прати, прибирати, мити, чистити, витирати… по-людськи.
І так я сиділа в порожній квартирі, бо він забрав все, адже навіть каструлі були куплені на його гроші і думала в чому ж мені запарити локшину, а потім вже кудись йти. Куди?
На думку спала лише батьківська хата, в якій давно ніхто не жив. Мама і тато мають інші родини, а в ту дідову хату вже й дорогу забули, хоче колись там проходили мої всі літні канікули. А ще у мене була машина, остання цеглинка з мого колишнього вільного та впевненого життя.
Я залізла в машину і поїхала до дому з самого ранку аби встигнути хоч трохи прибратися.
Попри те, що там давно не жив, але сусіди дивилися за будинком. Щоб ніхто не заліз, допомогли й піч розтопити, прибрати.
– Та не можна тобі важке, – казали і мили та вибивали, перекладали і провітрювали, носили воду.
Знаєте, коли в печі горить вогонь і в хаті тепло, то все стає просто чудово.
Сусіди принесли продуктів.
– Твій дід був золотою людиною, я тебе ще таку пам’ятаю, – казав и не кожен і складав картоплю, яйця, молоко, огірки…
Але якогось дня мені постукали серед ночі.
– Відкрийте, то ваш сусід, – сказав чоловічий голос.
– Що сталося?
– Мені доньку треба відвезти в лікарню, а акумулятор сів, можете допомогти?
В місті я б не вийшла, але тут пішла і в машину сіла, і повезла куди треба.
– Вас чекати?, – спитала чоловіка.
– Ні, хіба, приїдете за нами? Я вам зателефоную.
Через чотири дні чоловік зателефонував, що треба малу відвезти назад, а він все ще не купив новий акумулятор.
– Не встиг, заїдемо по дорозі я куплю. Ви вже вибачайте. Що так до вас, просто нема нікого й попросити, всі без машини.
Чоловік мені заплатив і я б в інших обставинах не взяла гроші, але я потребувала їх, навіть того ж бензину купити.
А далі вже сама до нього звернулася:
– Поможіть продати машину за гарні гроші, бо я скоро не матиму як заробити, а грошей же треба, хоч на першу пору.
І так ми почали спілкуватися і виручати один одного, бо йому теж треба було доньку з кимось залишити і я завжди була вдома. Ігор, а так звали сусіда, жив з донькою, бо дружина їх покинула, захотіла кращого і багатшого життя.
– Вона все в місто поривалася, не могла взимку тут перебути. А чекати. Поки я зароблю грошей та зроблю ремонт не хотіла, казала, що вічно буде на двір бігати. Спочатку й доньку забрала до себе, але потім вже мала другу дитину і донька стала їй заважати, от і віддала мені. Сказала, що я теж маю про неї піклуватися, а я й не проти. Просто інколи не знаю й як, Оксанка ж без мене три роки жила і за мамою сумує…
А через рік він прийшов до мене з квітами і гарно вбраною донькою:
– Віто, – сказав, – ми добре порозумілися, може будемо жити разом? У мене краща хата, ніж у вас, а ви краще ладнаєте з донькою, ніж я і все вмієте робити по дому. Що скажете?
Я погодилася, адже то була позиція дорослої людини, жити аби отримати один від одного підтримку, це набагато важливіше за якесь кохання. І отак ми одружилися, живемо дружно, працюємо і ні разу не пошкодували, що зійшлися.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
