Найважче мені було не від того, що мій Микола пішов до іншої жінки. І не тому, що вона була красивіша за мене. Гризло мене інше

.Ми з ним одружилися молодими і я вірила, що така закоханість та щастя буде тривати вічно. Він пішов приймаком у нашу стареньку хату.

Батька мого вже не було в живих. А от мама дуже тішилася, що в нас з’являться чоловічі руки у господі. То була вже стара хата, яка не мала традиційного фундаменту, про який тепер знають всі. Замість нього було каміння, яке з часом вгрузало в землю і скоро вікна хати були дуже низько.

Микола прийшов до нас і сказав, що тут ремонтувати вже нема сенсу і треба будувати нову хату.

І з цією думкою, про нову будову й пройшло моє сімейне дванадцятирічне життя.

Не важко здогадатися, що було воно в цій же низенькій хаті, вікна якої сумно опускалися до землі.

Але тоді я вірила, що все буде добре і моя хата біліла вапном та синіла вікнами, я такий квітник перед вікнами розвела, що за тим буянням квітів не було видно й хати. Лиш дах показував, що він затікає і пора його міняти.

Дах ми поміняли, що мого чоловіка дуже розлютило.

– Через це у нас пішло купа грошей. В цій хаті все треба міняти, а краще її просто пустити на глину.

– Але ж де ми тоді будемо жити, – питала я.

– Їдьмо до моєї матері, вона вже теж сама і будемо жити у неї, – каже він.

– А моя мама, – питала я і серце мені стискалося.

– Хай тут живе, хату їй я вже перекрив!

Нікуди мені було діватися, бо я хотіла зберегти родину і пішла за чоловіком.

Саме в свекрушиній хаті й з’явилося у нас двійко діток. Свекруха моя була така як усі, то ж не мама, що пошкодує та приголубить.

Я все це терпіла, бо ми нарешті купили на нову хату цеглу, дерево і вже мали приступати скоро до будови.

Але далі розійшлося в тому, де ж ми маємо ту хату будувати, оскільки ми обоє з різних сіл. Я вірила, що ми побудуємо хату на моєму подвір’ї і будемо там жити, але чоловік з свекрухою були іншої думки.

– Мій син гроші заробляє, то й буде сам визначати, де хату будувати!, – казала свекруха.

Де було мені дітися? Головне ж, що хата буд нова, де я буду господинею!

Але далі все зупинилося, бо почалися дев’яності і грошей практично не було.

Я знову чекала і вірила.

В такі періоди, в критичних ситуаціях, і проявляються люди найкраще. Почав Микола ходити до своєї колишньої дівчини, яка недавно розійшлася з чоловіком.

Донесли мені це «добрі люди».

А я зловила себе на тому, що кожного дня я ходжу на роботу попри її хату, ото вона мала радість мене бачити.
Спитала чоловіка, бо вже не ставало питання в одній родині, ми давно перестали бути один одному дорогі, а в тому, що я як людина хотіла для себе правди.

Він зізнався і я пішла до матері з дітьми, наївшись від пуза обіцянок.

І ось тут почалося те, що я не можу йому пробачити до цих пір – він почав будувати нашу хату!!!

Ви розумієте, як це несправедливо, коли я все сімейне життя тримала на цій надії, що я матиму нову хату і не отримала нічого, нуль, зеро, дірку від бублика!

А нова любка піде жити в нову хату, яка не витримувала ні безгрошів’я, ні свекрушині капризи, ні Миколин характер!

В мене таки виросла моя хата, на яку я заробила тяжким трудом на заробітках. Але ні я, ні мої діти до тепер не признаємо в Миколі батька і чоловіка. Ми не запрошували ні його родину, ні тим більше його, на весілля дітей.

Я ще не стара жінка, але впевнена, що до самої гробної дошки не прощу чоловіка.

Фото Ярослава Романюка.