Найважчим мені було тримати руки при собі і рота закритим, бо щомиті мені треба було виправити невістку і зробити щось по-своєму. Однак, Бог дав мені на той час недугу і нічого я не могла зробити, лиш очима водити і сльози пускати. Та ні, не за сина свого я переймалась, за життя своє безталанне шкодувала.
Кажуть, що недуги нам не посилаються просто так. Інколи ми завдяки таким випробуванням отримуємо шанс розпочати життя з самого початку, переосмислити все, розкаятись.
От і я. Бігала, була чимось невдоволена, робота, справи, кухня. А одного дня з ліжка встати, а не в силі. Ще до обіду полежала, телефон поруч дзвонить хтось постійно, а мені лиш сльози щоками, бо відповісти не можу.
Вже наступного ранку двері з петель – син із невісткою мене шукали. В стаціонар, а там лиш руками розвели:
— Якби раніше, то можна було б мати надію. А тепер лиш чудо врятує і допоможе.
Забрав мене син до себе і стала я третьою дитиною у їхньому домі. Важко мені було, дуже важко. Бо ж у голові все ясно і готова бігти, щось робити, а ніяк.
Мені візка придбали і щоранку починалась моя їзданина квартирою. Не могла говорити, зараз розумію, що таки добре те, а тоді лиш хлипала.
І знаєте, у той період я життя й переосмислила. Чи не вперше стало мені прикро і соромно за себе. Та ні. Гарно я прожила, правильно. Просто, далеко мені до невістки, ой, як далеко.
Синів у мене двоє і кожен ранок у нас був як випробування. Прокидатись вони бажання не мали, їсти не хотіли, школа їм була не потрібна. У домі в нас було лиш чути моє “бу, бу, бу” невдоволене.
А тут: онуки самі зранку прокидаються, вмиваються і разом із мамою і татом зарядку роблять. Потім усі разом снідають і ввесь час щось обговорюють.
Не бачила я в руках у невістки ні телефону, ні пульту від телевізора. Говорить із дітьми, з чоловіком. Вся увага на них і тільки. Навіть телевізор вимкнено.
Онуки мої займаються плаванням. Але не тільки вони. Невістка моя і син також пішли в басейн. Повертаються із тренувань усі разом. Обговорюють щось, якісь тільки їм відомі терміни вживають. Онуки батьку показують, як правильно руку з води викидати, а той стоїть і справді вчиться, а невістка моя поруч.
Тільки тут, у домі сина я зрозуміла, що таке сім’. То не повинність якась, як було у мене, не обов’язок важкий. Сім’я – це дружній колектив де кожен має свою сферу відповідальності і колосальну підтримку ближніх.
Господи, як згадаю, так сором бере, бо я своїх синів ніколи не чула і не слухала їх, навіть. Мені треба було бігти, щось робити, а тут вони зі своїми не важливими справами і розповідями. “Потім” – казала і розуміла, що його не буде.
А тут – важлива кожна дрібниця. Менший онук сидить на кухні і доки чистить картоплю, розповідає мамі про те, як у нього в грі щось там не виходило і що він робив аби стало краще. Невістка слухає і сміється в “тему” і запитання ставить. Дитина сидить горда собою – її чують, вона важлива.
Невістка, як виявилось, не вміє робити щось одна. Вона на кухні і всі коло неї. Ну де мені було всадити чоловіка і синів вареники ліпити? А тут, усі разом сіли, наліпили, і розбіглись по своїм справам. На стіл накривати разом, посуд миють по-черзі і не важливо сім тобі чи 37. Твоя черга – роби.
Зі мною на прогулянку виходили щодня і мені на душі було тепло, коли я бачила, як вони разом час проводять: ганяють усі разом м’яча, чи в теніс грають. Вони насолоджувались миттю, не переймались неприготованим обідом, не вимитим посудом. Вони жили у цій миті, тут і зараз.
Нині мені краще. Не прямо я дівчина у 18, але з паличкою і в магазин уже ходжу. Диво таки сталось. Хай пізно, але я раптом зрозуміла, що у мене є сини і онуки. Я вчусь розмовляти з ними, слухати, не бігти у своїх вічних справах мами-мурахи.
Шкода лиш, що раніше мені не було де побачити от таку сім’ю. Сім’ю, де батьки не авторитети, яких потрібно слухати, що б не стало. Сім’ю, де тато і мама друзі і між собою і дітям своїм. Де батьки вихователі, які власним прикладом показують, як треба і живуть зі своєю дитиною на одній хвилі.
А може, часи тоді були інші і інакше й бути не могло?
Галина Аркадіївна Т.
Головна картинка ілюстративна.
