І ось, одного ранку, я прокинулася щоб приготувати чоловікові каву з бутербродами на сніданок і застала його за кухонним столом. Він мав дуже серйозний вигляд.
— Що трапилося? — Злякалася я.
— Я так більше не можу, — приречено сказав він, — ми не спимо нормально вже майже місяць, відколи з’явилися ці троє! Вони займають майже все наше ліжко, я вже двічі падав, боюсь, що третє падіння я не переживу, — потер він шишку на лобі. — Ми не можемо спокійно поїсти, переглянути фільм, прийняти ванну. А наші прогулянки перетворюються на якийсь цирк! Їх не можна залишити ні на мить! Я навіть не можу тебе обійняти, вони постійно поряд, до тебе не можливо підійти. І я втомився від цього шуму, чому вони постійно видають ці дивні звуки?
Я все чудово розуміла.
— Потерпи, скоро вони підростуть і стане легше.
— Легше? Ти так думаєш? Ти хоч розумієш скільки потрібно сил, щоб з ними впоратись?
— Може знайдемо помічницю? — Невпевнено запитала я.
— У нас зараз туго з грошима. Та й хто сидітиме з ними ночами. Я тебе дуже прошу, подумай ще раз, може, все ж таки віддамо двох у притулок? З одним ми точно впораємося, — відповів чоловік.
Я розплакалася. Я навіть не могла уявити, що мої малюки опиняться у притулку. Ні, вони цього не заслужили, вони й так вже встигли натерпітись в цьому житті.
Чоловік мовчки підвівся, зібрався і пішов.
Весь день я не знаходила собі місця, я розуміла що чоловік має рацію і потрібно щось робити. Я постійно обіймала моїх трійнят і намагалась визначитись, кого ж залишити. Як же це тяжко…
Після роботи чоловік прийшов у гарному настрої і сказав, що вирішив нашу проблему.
—Я поговорив з багатьма сусідами в нашому будинку і знайшов кількох людей, які погодилися взяти наших хлопчиків на виховання. Так що тобі не доведеться розлучатися з ними назавжди, ти бачитимеш їх щодня! Ну хто молодець? – усміхнувся чоловік.
— Ти! Ти молодець! Спасибі! — Застрибала я.
Малята почувши мої радісні крики, підскочили і почали стрибати навколо нас голосно гавкаючи і виляючи хвостами.
Фото ілюстративне.
