— Ой, слухай, так діло не піде, — раптом ожила Оксана, побачивши, як я повернулася додому з роботи. Вона лежала на дивані в нашій вітальні, а її маленька донечка Мар’янка сиділа поруч і дивилася мультфільми на планшеті.

— А про що ти? — запитала я, намагаючись стримати роздратування від безладу на кухні: посуд у раковині, крихти на столі, ніби тут ніхто не прибирав цілий день.

— Нам з Мар’янкою дуже незручно тут, у вітальні. Ми весь час на очах у всіх. А ще ми довго спимо, а ви з Андрієм прокидаєтеся рано-вранці. Я подумала й вирішила: ви повинні віддати нам свою кімнату. А самі з Андрієм спіть тут, у вітальні, гаразд? Це буде справедливо.

Я застигла на місці, не вірячи своїм вухам. Це ж треба таке сказати! Моя зовиця, яка вчора вночі увірвалася до нас без запрошення, тепер вимагає нашу спальню?

— Ти жартуєш, правда? — відповіла я, намагаючись тримати голос рівно, але всередині все кипіло. — А може, нам з Андрієм взагалі переїхати кудись? До готелю, наприклад? Щоб не заважати вам з донечкою? І ви могли б вільно користуватися нашою квартирою!

— Чого ти одразу ображаєшся? Я Андрію скажу, він все одно віддасть нам кімнату! А ти ще й вибачення попросиш! — вигукнула Оксана, підводячись з дивана.

— Що тут коїться? — почувся голос Андрія з коридору. Він щойно повернувся з роботи й одразу потрапив у епіцентр.

— Та твоя сестра хоче, щоб ми віддали їй нашу спальню! — вигукнула я, не стримавшись. — Це вже переходить усі межі!

— Андрію, ну сам подумай, нам з Мар’янкою там буде зручніше, — солодко заспівала Оксана, дивлячись на брата щенячими очима.

— Ой, ні, це вже занадто! Ти чоловіка свого довела своїми вимогами, а тепер тут намагаєшся командувати. Не вийде, люба! Зі мною такі фокуси не пройдуть! — заявила я твердо.

Оксана почервоніла, відкрила рота, щоб щось сказати, але в цей момент задзвонив телефон. Це був Сергій, її чоловік. І саме з цього моменту все почало розплутуватися, але про це пізніше.

А зараз я розповім, як усе почалося, бо ця ніч і весь наступний день перевернули наш спокійний дім догори дном.

Мене звуть Ірина, і я одружена з Андрієм уже п’ятнадцять років. У нас є син Віталій, йому щойно виповнилося чотирнадцять, і ми живемо в звичайній трикімнатній квартирі в центрі міста.

Андрій працює начальником напрямку у фірмі з продажу електроніки, я — бухгалтеркою в невеликій компанії. Життя наше тихе, розмірене: робота, дім, вихідні з друзями чи родиною. Але все змінилося тієї ночі, коли до нас увірвалася сестра Андрія, Оксана, зі своєю п’ятирічною донечкою Мар’янкою.

Було вже за північ, коли пролунав дзвінок у двері. Ми з Андрієм тільки-но лягли спати після довгого дня. Я прокинулася першою, серце калатало від несподіванки.

Андрій теж підскочив, бурмочучи щось про те, хто міг прийти так пізно. Ми швидко накинули халати й пішли до дверей. На екрані домофону я побачила Оксану, яка стояла з валізою в одній руці й тримала за руку сонну Мар’янку в іншій.

— Хто там? — запитав Андрій, хоча ми вже здогадувалися.

— Це я, Оксана! Відкривайте швидше! — почули ми її голос, нетерплячий і роздратований.

Ми відчинили двері, і вона ввалилася всередину, ніби це був її дім. Мар’янка терла очі, ледь стоячи на ногах, а Оксана виглядала втомленою, але рішучою.

— Ну що ви витріщилися? Невже не чекали? — сказала вона з усмішкою, але в очах блищала злість. — Я думала, ви зрадієте!

— Оксана, звідки ти взялася посеред ночі? — запитав Андрій, округливши очі від здивування.

— Звідти, де ви й гадки не маєте! Ти ж усе знаєш, навіщо питаєш? — відрізала вона різко. — Ви всі робите вигляд, ніби нічого не відбувається, але я так більше не витримаю!

Вона тримала Мар’янку за руку, дівчинка хиталася від сонливості. Я одразу відчула, що щось не так. Оксана завжди була імпульсивною, але приїхати вночі з дитиною — це вже край.

— Там у машині сумки. Таксист сказав, що не чекатиме довго. Андрію, спустися й забери мої речі! — наказала вона братові тоном, ніби ми були її слугами.

Я нарешті оговталася від здивування.

— А в чому справа? Чому ти командуєш, ніби в себе вдома? — запитала я, намагаючись звучати спокійно, але всередині все вирувало.

— Що сталося? Я пішла від Сергія — ось що! Досить, скільки можна терпіти це все! — вигукнула Оксана, дивлячись на мене виклично.

— Посеред ночі? З малою дитиною? Сергій тебе вигнав? Я в це не вірю! Він не ідеальний, але не такий, щоб викидати вас на вулицю. Подивися на Мар’янку, вона ж ледь тримається. Дитині давно час спати, а ти її возиш по місту на таксі, — сказала я, намагаючись її втихомирити.

— Не лізь у мою родину. З Мар’янкою я сама розберуся. Я її мама і знаю, що для неї найкраще. А залишатися в квартирі з чоловіком я більше не збираюся.

— То їдь до своїх свекрів. Вони ж до тебе добре ставляться, і Мар’янку обожнюють. Навіщо ти до нас припхалася? — запитала я, бо справді не розуміла.

Андрій тим часом пішов униз за сумками, а Оксана не вгавала.

— А я, може, хочу жити в рідного брата? Ти не вказуй, куди нам їхати. Андрій мене не кине в біді, захистить. А батьки Сергія — чужі люди, хоч би як вони до мене ставилися.

— У твого брата своя сім’я. І я теж маю право вирішувати, хто в нашому домі буде, а хто ні! — відповіла я твердо.

В цей момент з кімнати вийшов заспаний Віталій.

— Мамо, тату, чого ви галасуєте? — пробурмотів він басом, бо голос у нього вже ламався. — О, тітко Оксана, а ти чого тут? І Мар’янку привела? Дядько Сергій тебе вигнав?

— Ніхто не виганяв! Самі пішли. А ти не втручайся в розмови дорослих, іди спати! — відмахнулася Оксана.

Андрій повернувся, несучи купу сумок і пакетів.

— Оксана, ти серйозно пішла від Сергія? Здається, ти забрала половину квартири! Навіщо мікрохвильовку взяла, а праску? А це що? — запитав він, заглядаючи в коробку.

— Це все подарунки мені! Сергій користуватиметься без мене? Ще продасть чи подарує якійсь подрузі. Від нього тепер чого завгодно чекати!

— Куди ми це все поставимо? У нас не палац, а звичайна квартира. Треба ж думати, перш ніж робити! Завтра помиритеся, і все назад потягнеш. Суцільна метушня! — зітхнув Андрій.

— Нічого назад не потягну! Навпаки, завтра вдень поїду, поки Сергій на роботі, і ще дещо привезу.

— Не треба нічого сюди везти. У нас не склад! — обурилася я.

— Як це не треба? Куди ж мені все подіти, якщо я тут житиму? Привезу й користуватимуся.

— Тут жити? Ти зібралася жити в нашій квартирі? Ти нічого не переплутала? — вигукнула я. — Андрію, ти чув? Це за межею!

— Досить! Лягаймо спати. Ніч надворі, а ви кричите. Сусіди скаржитимуться. Оксана, ви з Мар’янкою на дивані у вітальні. Постіль візьмеш у шафі, в нижній шухляді.

Ранок був важким. Віталій утік до школи, не поснідавши. Оксана з Мар’янкою ще спали, і нам доводилося тихо пробиратися повз них до кухні чи ванни. Але це було дрібницею порівняно з тим, що крутилося в моїй голові.

— Андрію, це нахабство! Чому твоя сестра думає, що може тут оселитися? Поясни їй чітко: ми не готель. Пішла від чоловіка — нехай знімає житло чи їде до батьків. При чому тут ми? — шепотіла я, щоб не розбудити гостей.

Я говорила голосніше, сподіваючись, що Оксана почує. Чому я маю терпіти цю примхливу жінку? На пару днів — гаразд, але заявитися вночі й заявити, що житиме тут, притягти купу речей — це вже занадто.

Ми пішли на роботу, не чекаючи, поки вони прокинуться.

Весь день я була на нервах. Не могла зосередитися, все думала про ситуацію. Поділилася з колегою Оленою, описуючи все в деталях.

— Ой, Ірино, ти серйозно! — сказала вона. — Я б таку в своєму домі не терпіла. Вистави за двері!

Але я знала, що Андрій не поспішатиме, поки не розбереться. Він завжди захищає сестру. Звісно, надовго вони не затримаються, але за кілька днів вона може добряче попсувати нерви.

Потім я вирішила подзвонити Сергію сама, щоб дізнатися правду.

— Привіт, Ірино! Радий чути. Моя з Мар’янкою у вас оселилася?

— Так, вночі приїхали, всіх перебудили. Я досі не оговталася.

— Ой, яка вона непередбачувана! Характер вогонь, — зітхнув Сергій. — Посеред ночі зірвалася, дитину потягла.

— Розкажи, що сталося. Чому вона каже, що не житиме з тобою? Речі свої привезла. Ти її образив?

— Я? Ні! У неї вічні претензії. То одне, то друге. Я один працюю, де гроші брати? Вона на роботу не хоче, а запити королівські. Приспічило їй купити нову машину для поїздок з подругою. Кажу — грошей немає. А вона мене до колеги приревнувала, вигадала нісенітницю. Тепер щовечора скандалить, каже, що я гроші на когось витрачаю, а вони з Мар’янкою потерпають.

— Ну, це не нове. Вся родина знає, що Оксана любить витрачати, а не заробляти. Але ультиматуми — це щось нове.

— Саме ультиматум! Вчора заявила: поки не купиш машину, додому не повернуся!

— Тепер зрозуміло. Дякую, що розповів. Приїжджай сьогодні ввечері, забери їх. Я Андрію поясню, щоб не хвилювався.

— Добре, приїду.

Я поверталася додому в кращому настрої. Дома був хаос: кухня брудна, посуд не помитий. Оксана з Мар’янкою на дивані — одна в телефоні, друга з мультиками.

І саме тоді почався той діалог, з якого я почала розповідь. Оксана вимагала нашу спальню, я обурилася, Андрій повернувся, і все загострилося.

— Оксана, ти перегинаєш! — сказав Андрій. — Ми вас прихистили на ніч, а ти вже умови диктуєш?

— Але нам незручно! Мар’янка не висипається через ваш шум вранці. Ви ж сім’я, потерпіть, — вмовляла вона.

— Ні, це наш дім. Ми не будемо переїжджати до вітальні. Зрозумій нарешті! — відрізала я.

— Андрію, скажи їй! Ти ж мій брат, — благала Оксана.

— Досить. Я поговорю з Сергієм, — сказав Андрій.

Я швидко розповіла йому про розмову з Сергієм.

— Він бреше! Витрачає гроші на когось іншого, а ми з Мар’янкою в скруті! — заперечила Оксана.

— Коли ти подорослішаєш? Я думав, щось серйозне, — зітхнув Андрій.

Тут задзвонили в двері. Це був Сергій.

— Збирайся, поїдемо додому. Досить влаштовувати цирк перед родичами, — сказав він Оксані.

— Не поїду! Ти нас не цінуєш, грошей шкодуєш, — заплакала вона.

— Поїдеш. Тут тобі не місце. У людей свої справи.

— Ні!

— Збирай речі швидко. Не плач.

— Я хочу нову машину, а ти.

Оксана показно хлипала збираючи речі, але речі вона таки зібрала і пішла слідком за чоловіком. Я полегшено зітхнула, але як виявилось зарано, бо продовження історії було заплановано на вечір.

Десь о десятій знову дзвінок у двері. Ми були щиро здивовані хто б то міг бути, а коли побачили були ще більше здивовані: батьки Андрія з Оксаною і Мар’янкою.

Почалась така сцена, що я просто не передам словами. Оксана, свекруха, свекір, вони розходились не на жарт. Бачте, я і Андрій не маємо совісті, не допомогли, не прихистили у тяжку хвилину.

— Оксана нам все розповіла. Як ви могли її відпустити до зрадника. Вона ледь на хліб гроші має, а ви.

Зрештою, всі вони зібрались і поїхали. Зараз Оксана живе у батьків, з нами ні оксана ні свекруи не розмовляють – ображені.

А я оце думаю: а в чому наша вина, га? От скажіть, чого від нас чекали, що ми мусили робити?

Головна кратинка ілюстративна.