fbpx

Напевне, було мені сумно жити на білому світі, бо у свої 45 я заміж зібралась. Ні, не подумайте, я там уже була, разок сходила, то десять років від того щастя відходила і зарікалась у ту ріку більше ні ногою. Але ж ні, таки наслухавшись порад подруг застрибнула у “останній вагон”

Напевне, було мені сумно жити на білому світі, бо у свої 45 я заміж зібралась. Ні, не подумайте, я там уже була, разок сходила, то десять років від того щастя відходила і зарікалась у ту ріку більше ні ногою. Але ж ні, таки наслухавшись порад подруг застрибнула у “останній вагон”.

Коли молодою наївною і гарною дівчиною я йшла під вінець, то світ білий мені був у єдинорогах і райдугах. Сам факт заміжжя став мені квитком у щастя, тому я й не дуже придивлялась до того, хто ж мене під той вінець веде.

Для мене було що у казці: жили вони довго і щасливо. Головне було знайти пару і заміж вийти, а все інше буде так, як у тих книгах гарних.

Однак, мій Рома був не принц, і навіть не паж. Він точно знав, що і як повинно бути і з висоти свого двометрового зросту, бачив, як краще для всіх. Я йому була не за жінку, а швидше за вихованку яку.

Рожеві окуляри із мене спадали по-троху, але я не хотіла вірити у те, що очам моїм відкривалось, тому знову натягала їх собі на носа і тішилась тому, що все “добре і гарно”.

От так я собі казки читала, сама в них вірила і лиш подушка знала, яке то у мене щастя, бо виливала я його у неї гіркими слізьми щоночі. На 15 років мене стало, а потім я зібравши речі і забравши дітей, пішла від свого Роми.

Зарікалась я йти заміж більше, хоча і кавалерів не мала, бо ж де черга за жінкою із двома дітьми, стане? Жила собі день при дні у турботах про хліб насущний, опікувалась донею і сином. Тож коли став до мене залицятись Богдан, я не одразу й втямила, чого то він так часто у мій кабінет заходить, та до автобусу мене проводжає.

— Мамо. – каже мені донька одного дня. – То ти вже йому або гарбуза вручи, або посміхнись хоч раз. Ну не можна от так людиною крутити. Він аж схуд бідося. Поглянь, як він за тобою упадає. Тут і лід розтане, а ти й не бачиш.

А я й не бачила, кажу вам правду. Бо ж у голові були й онуки, й навчання сина і проект, який потрібно було здати вчасно і кран. що прокапував у кухні. Богдан? Ну так, ми мило розмовляли, але щоб от так як на кавалера, то я й не дивилась на нього.

Не знаю, чи то мені було сумно, чи то донька мене отими словами про те, що життя минає, а чи подруги із запевненнями що він прекрасна мені буде пара, а може усі разом, та пішла я за Богдана заміж.

І знаєте, раптом вранці стало пахнути кавою, ще до того, як я прокинусь. І з магазину можна були йти за приємною розмовою. а не з думками про те, як не лягти під ношею пакетів. У домі самі собою лагодились речі, а щовечора з’являлись квіти. Раптом, я усвідомила, що засинати можна із усмішкою на устах, а не класти голову на подушку і намагатись прогнати важкі думки.

Виявилось, що чоловіки вміють розмовляти із дружинами, а не лише повчати. Відкриттям стало і те, що оте “сонечко моє” сказане устами коханого чоловіка, здатне і зігріти і окрилити. Плани бувають спільні, а не лише мої і аби “він” не дізнався. Раптом і мені захотілось узяти на прогулянці у парку Богдана за руку. Не тому, що слизько, а тому, що я його кохаю і от так я буду до нього ще ближчою.

Я знову узяла до рук старі казки, аби прочитати їх онуці, але закрила не дійшовши кінця.

— І жили вони довго і щасливо, бо були гарною парою і вміли цінувати одне одного, піклуватись і розмовляти одне з одним. Бо знали, що кохання не вічне і що будуть у них труднощі, і що треба вчитись їх долати разом.

Напевне, саме так повинні закінчуватись усі казки, аби у світі було менше заплаканих подушок і одиноких жінок, хай, навіть із обручкою на пальці.

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page