Як тільки свекруха переступила поріг нашого дому мені одразу було зрозуміло, що тій жінці щось потрібно. Не те щоби вона ніколи не приходила до нас, однак була гостею із розряду: “Ой, якщо вже я у вас, то хотіла попросити”.
Спершу із тим питанням вона до мене підійшла. Я хоч і була далека від справ свого чоловіка, але від подібної наглості навіть мені подих перехопило.
— Поговори із Ромою, як жінка із чоловіком, – в ультимативній формі каже вона мені. – Ти теж мама, хай і маєш лиш двох дітей, але повинна зрозуміти, як важко живеться братові твого чоловіка – у нього четверо. Нагадай, що він приклад повинен своїм дітям подавати, як ділитись треба, тож для свого брата нічого не повинен шкодувати, – говорила вона так, ніби наказ віддавала.
Напевне треба трішки про того Руслана – брата мого чоловіка розповісти, аби ви зрозуміли усю ступінь мого невдоволення і обурення словам свекрухи.
Руслан – менший син у сім’ї. Батька у хлопців не було, тож мама вирішила, що старший син повинен його замінити у родині. Буквально із 14 років мій чоловік уже пішов підробляти, а фактично – працювати на будівництві.
Мама попросила мого чоловіка залишити школу після 9 класу і піти працювати на повний робочий день. Байдуже, що хлопець мав хист до наук, мама сказала, що той повинен опікуватись сім’єю, а не заповнювати голову непотребом, аби усе одно потім іти працювати на будову.
Але мій чоловік був упертим. Відслуживши він таки пішов навчатись в інститут, хай і на заочному. Працював. Давав об’яви ще тоді у газети і робив ремонти людям. Вмів усе, від фундаменту, до укладання плитки, тож роботи не бракувало.
За три роки уже склав бригаду, потім ще одну. Згодом відкрив власну справу. Нині ми маємо свій магазин із будівельними матеріалами, сантехніко, меблями.
Працівники на вагу золота, самі розумієте. Роботи вистачає, у бригад розписано усе до наступного жовтня. Чоловік мій і сам не сидить склавши руки – працює на рівні з усіма, я ж опікуюсь магазинами.
Ну а брат мого чоловіка скінчив 11 класів. Потім мама впхала його у педагогічний інститут, який той ледь дотягнув до третього курсу.
Він і раніше б його покинув, так мама вічно повертала, а тут привід який гарний – дівчина при надії двійнею, треба ж ніби як працювати і заробляти на сім’ю майбутню.
Руслан одружився, але той шлюб був лиш спасінням від інституту. Зрозумівши куди втрапив, він заявив дружині, що не готовий до такого життя і без жодних докорів сумління покинув жінку і двох малих дітей.
Десь віявся світами, ніби, як на заробітках був, але повертався завжди із боргами, а не з заробленими грішми. Одружився вдруге і лиш тоді, на прохання матері, прийшов працювати до мого чоловіка.
Скажу одразу що Руслан вузький спеціаліст. Він гарно вміє робити тільки нічого, тож у бригаді він тримався на посаді “принеси подай”.
Мій чоловік шкодував не так безталанного брата, як його дружину і дітей, яких у другому шлюбі двоє. Тож виплачував йому досить гарну зарплатню.
Але брат з’їв купу нервів мого чоловіка. Вічно у нього неприємності. Він нічого не роблячи примудряться вскочити у халепу яку треба розгрібати.
Ну а тут, прийшла до мене свекруха не з проханням, з вимогою, аби я поговорила із чоловіком і він підвищив вполовину зарплатню своєму брату.
Бачте, Руслан із сім’єю проживає у своєї мами. От свекруха вирішила що молодим важко, не вистачає грошей, а винен у тому ніхто інший, як мій чоловік.
Ну а як: сам живе, рибу червону їсть із ікрою, нічого не робить, лиш наживається на важкій праці свого брата. Послухати свекруху, то якби не Руслан, мій чоловік узагалі б під парканом із простягнутою рукою сидів би, тож ми повинні бути вдячними.
На слідуючий день і Руслан до нас завітав. Той з порогу почав обурюватись і розходився не на жарт. Бачте, він трудяга і заробив нам на наше безбідне життя, а сам мусить крихти із нашого столу барського доїдати.
— Не підвищиш зарплатню, я піду від тебе, працюватиму сам на себе і втричі більше зароблятиму, ти ж знаєш.
— Іди. – коротко сказав чоловік відчинивши двері перед братом. – Повертатись не смій. На цьому все.
Від тієї розмови минуло вже більше ніж пів року. Руслан сидить удома, роботи знайти не може, адже нічого не вміє і вміти не має бажання.
Свекруха годує сім’ю меншого сина і періодично дзвонить до мого чоловіка з вимогою допомогти сім’ї.
— Я твоя мати, а ти мене покинув у такий важкий час на призволяще. У тебе скільки грошей, а ти лиш по п’ять тисяч на місяць мені виділяєш? Як тобі не соромно? Ти ж розумієш, що того і на продукти нормальні не стане.
Мій чоловік зрештою не витримав і просто припинив спілкування із мамою рідною. Мені також заборонив із нею навіть розмовляти. Мовляв, має Руслана от до нього усі питання.
І все б нічого, але до мене тепер телефонує зі сльозами дружина Руслана. Вона при надії третім і нині просто не має на що жити і за які гроші одягати дітей:
— З садочку нас скоро виженуть, бо я не маю чим оплатити. Я й досі на облік не можу стати, бо не маю грошей на усе що повинна буду пройти. Виручай, я не знаю як нам жити.
Я розгублена. Мені щиро шкода тієї жінки, адже от вона і справді у безвиході. І що робити? Іти попри волю свого чоловіка, допомагати їй тихенько?
Як вчинити?
Головна картинка ілюстративна.
